Дві культури - Олександр Боргардт

слову, — в этом едва ли можно сомневаться, так как оно заключало все существенные его признаки: почти безграничная власть лиц привилегированного сословия над частью народа, под условием несения государственной службы. Хотя и не таково было начало крепостного права на Руси, но таков был характер его, когда оно достигло своего полного развития при Петре. Для нас, на глазах которых крепостное право было отменено и которые видели все неразлучное с ним зло, тягость, налагаемая им на народ, кажется чрезмерною, и трудно даже решиться назвать его легкою формою зависимости. Но, все в мире сравнительно, а сравнивать надо только явления однородные, и если сопоставить наше крепостное право с европейским феодализмом, смягченный образчик которого мы можем видеть на латышах и єстах прибалтийских губерний, то, конечно, крепостная зависимость окажется легкою. Одноплеменность и единоверие господ с их крестьянами, а также свойственные русскому характеру мягкость и добродушие смягчали тягость крепостной зависимости во все периоды ее развития, но кроме этого, каждый из периодов, в которых крепостное право имело особый характер, представлял и особые условия, смягчавшие его тягость. [теж там, с. 260]

Щодо всім відомих “мягкості і добродушія”, властивих російському характерові, то радив би цю вигадку — злочинну брехню, — полишити собі: для внутрішнього вжитку. На протязі ХХ ст., коли важко щось від когось приховати, — весь світ мав змоги саме на них надобре подивуватись. Принаймні, в нещодавній війні в Афганістані, — саме вони, мабуть, оті “мягкость і добродушіє”, — заповнили десятки томів описів бестіальних злочинів, достеменно задокументованих Комісією з прав людини ООН.

Автор має нахабство порівнювати російське рабовласництво та работоргівлю зі станом кріпосних латишів та естонців, котрими — ніхто не торгував. Так перша брехня, що пішла безкарно, спонукує брехати далі, все більше. Гадаю, полемізувати з цього приводу з відвертим науковим шахраєм — не має жодного сенсу. З приводу ж того, що “свойствєнниє русскому характєру мягкость і добродушіє” — “смягчалі тягость крєпостной завісімості во всє пєріоди єє развітія”, — то ми відішлемо читача до другого історика, теж російського, але більш відомого; та набагато чеснішого. Це ми вже не одного разу наводили вище, але — що поробиш: класика…

Нередко случалось, что господин насиловал своих рабынь, не обращая внимания на их мужей, растлевал девиц; случалось, что убивал до смерти людей из своей дворни, — все ему сходило с рук. Самые слуги не имели понятия, чтобы могло быть иначе и не оскорблялись побоями и увечьями: за всяким тычком не угоняешься, гласит пословица; рабу все равно было, справедливо или несправедливо его били: господин сыщет вину, коли захочет ударить — говорили они.

[Н. Костомаров, Исторические монографии и исслед., — Санкт-Петербург, 1887, т. ХІХ, с. 164]

Звернімо уваги, що на відміну від попереднього шарлатана, вчений історик не замилює нам очі якимось там “крєпостним правом”, а пише, тільки й виключно, про рабів.

Воно — рабство, дійсно, в однаковій мірі сприяло розтлінню як панів, так і рабів, про що свідчить інший уривок із того ж автора.

Русские не ценили свободы и охотно шли в холопы. В ХVІІ веке иные отдавали себя рубля за три на целую жизнь. Получив деньги новый холоп обыкновенно пропивал их и проматывал и потом оставался служить хозяину до смерти. Иные же, соблазнившись деньгами продавали себя с женами, с детьми, со всем потомством. Иногда же бравшие деньги закладывали заимодавцу сыновей и дочерей, и дети жили в неволе за родителей.

[теж там, с. 165]

Отак воно було насправді з російським рабством, котре, хто нечистий на руку, а хто й просто невігласний, — іменують криптонімом “крєпостного права”.

* * *

Цареград та “восточний вопрос”. Мало хто знає у нас тепер, що від претензій на турецькі терени Карсу та Ардагану, як і від претензій на самі Дарданели (!), — Москва відмовилася крізь зуби, більш–менш офіційно, — лише в часи Н. Хрущова. Про Дарданели за Сталіна мовилося на повний голос, але якось нічого не говорили про розташований на них Стамбул…

Але все це були вже рештки, а повністю всі ці безпрецедентні вимоги, продукт — неспірно, тяжко хворої національної свідомості (а ліпше сказати — божевілля), в усій своїй пишноті було масштабно виписано на прапорі Вєлікого Белого Царя ще в минулому сторіччі. Ознайомимося з ними, з цими безглуздими претензіями. При цьому ми зможемо — як звичайно, пізнати немало цікавого.

Отже, почнемо з самого предмету цих ідіотичних (як завжди) вимог. Як пише наш автор:

Теперешнее название Стамбул, данное ему турками, не имя, а позорное клеймо. Оно не получило всесветного гражданства, оставшись только местным, и должно исчезнуть вместе с завоевателями. Оно имеет характер эпизодический, как и самая роль турок в восточном вопросе есть только вставочный эпизод, да и роль всего магометанства — эпизод во всемирной истории. Но Босфорская столица, сказали мы, не только город прошедшего, но и будущего. И славяне, как бы предчувствуя его и свое величие, пророчески назвали его Цареградом. Это имя, и по своему смыслу, и потому, что оно славянское, есть будущее название этого города.

[Н. Данілевскій, теж там, с. 368]

Ми сказали б, що будувати щось грунтовне на імені, на слівці, — надто вже російське. Віддзеркалює той самий дефект російського розуму, про якого так добре написав великий фізіолог Іван Павлов, але… “Єсть будущєє названіє етого города…” — бренить дещо дивно за живих хазяїв. Брехня й те, що не отримало “всєсвєтного гражданства”, бо інакше ніхто не називає. Але, ви ж бачите, — турки — це тільки “вставочний епізод” (!) історії. А вони — не “вставочний”.

Така смілива концепція дає нам привід подивитись, а які ж є взагалі погляди на це у нашого автора. Як же він розуміє собі міжнародні відносини в цілому? — адже для історика знати про це — обов’язково. Раніше, напочатку книги він пише:

Око за