Дві культури - Олександр Боргардт

Однак, все це виявляється чистим упередженням, та з дуже зрозумілих причин.

Государство также не может считаться достигшим полного своего роста, сколько бы оно не заключало в себе квадратных миль или верст, когда вне его границ живет еще около трех миллионов соплеменников господствующему в нем народу.

“Около трєх мілліонов соплємєнніков”, це — не подумайте, не “русскіє, которих надо защіщать” (від кого? — від чого?) про яких весь час править нам О. Солженіцин. Це — цілком благополучні чехи, словаки, серби, хорвати, словени, болгари… Тобто, люди, які ні етнічно, ні політично, ні навіть історично, — жодного відношення до росіян ніколи не мали. “Славяне”, одне слово. Але, хіба не всі слов’яни родичі? В тім і справа, що ні, — в жодному разі. Як, скажімо, слов’янське споріднення якось ще пов’язує всіх останніх, то болгари, то радше тюрки. А росіяни — відповідно, — волзькі угри. Але, як же з отими “славянскімі язиками”?

А, щож — мови? — мови на своєму місці.

“Язык, и только язык, связывает славян” — каже російський лінгвіст та славіст Н. Трубецкой. “Язык — главное, что объединяет славян,” — повторює за ним другий видатний славіст, єврей Р. Якобсон, та додає, на всякий випадок; “Ни славянская сравнительная грамматика, ни славянское литературоведение не имеют ни малейшего разумного отношения к какой бы то ни было борьбе за панславистскую платформу любого толка или против нее” (Р. Якобсон, Исследования по поэтике, Москва, 1987, с. 23).

Обидва цитовані автори — вчені світової слави, отже… слова їх досить визначені. А вся діяльність російського панславізму, це — виходить, звичайне знаряддя агресії, імперської колоніальної експансії. Що тоді, що сьогодні. Тому що все на світі змінюється, але не змінився й досі імперіалістичний характер Росії.

Ця вигода також формулюється не раптом. Спочатку читаємо наступне:

По словам поэта, обращенным к России, И семь морей немолчным плеском Поют тебе хвалебный хор, шесть из них или вовсе ни на что, или мало на что ей годятся, по крайней мере, в отношении к военным флотам и к политическому могуществу. Аральское море, если оно было на счету у поэта, принадлежит к первой категории, т. е. ровно никуда не годится, так что было бы даже полезнее его высушить, направив впадающие в него Дарьи в Каспийское море;

Зауважимо тут, що Аральське море й насправді, спромоглися майже висушити. Тільки “пользи” від цього щось не видно. Якщо, ясна річ, не вважати за користь екологічну катастрофу, від якої стали вимирати околішні кара–калпаки (і всі останні). Ну, оті — з “неісчіслімих орд” — одне слово — “оборванци”, як їх елегантно кваліфікував був у минулому наш автор… Знаючи вже більш менш його духовний світ, — не можна бути певними до кінця, що він не залічив би це, як саму найпершу “пользу”.

Але, в кінці пишеться, що Росії просто потрібне Чорне море. Ну, а як потрібне, а тим більше — Росії, тоді…

Одно Черное море в состоянии дать России силу и влияние на морях и при том именно тот род силы и влияния, тот характер морского могущества, к которому она способна по всем своим географическим, этнографическим и политическим условиям.

4. Цей пункт є чисто духовний: моральний та високий.

Наконец в нравственном отношении обладание Константинополем, центром православия, средоточием великих исторических воспоминаний, дало бы России громадное влияние на все страны Востока. Она вступила бы в свое историческое наследие и явилась бы восстановительницею Восточной Римской империи, подобно тому, как некогда монархия франков восстановила империю Западную, и таким же образом начала бы новую, Славянскую эру Всемирной истории.

“Історіческоє наслєдіє”! — ні–нахабство ж яке!

Але, як же бути з Європою? “Восточний вопрос” показав із вичерпною ясністю, що: “И Турция и Австрия потеряли всякий смысл” (теж там, с. 362). Тому що, як відомо:

По этнографическим условиям славяне действительно должны составить федерацию; но федерация эта должна обнять все страны и народы — от Адриатического моря до Тихого океана. От Ледовитого океана до Архипелага.

Як бачимо, тут знову з’являються “етнографічєскіє условія”, хоча загальне визначення “культурно-історічєского тіпа” — таких напочатку не містило, а грунтувалося на мовній близькості, й тільки. Ми спостерігаємо тут ловкість рук, цілком достойну для досвідченого картярського шулера. Відбувається типова підміна понять. Не більш невинна, ніж заміна пікової шістки на козирного бубнового туза.

Недивно, що це продовжено й надалі: “должна обнять” всі країни та народи.

Передбачення історика в цій частині навіть виконалося, справдилося. Тому що саме подібна “фєдєрація” була створена Сталіним по Другій світовій війні, котра стала, як відомо, торжеством російського імперіалізму. Як передбачено вище — не тільки зі слов’ян, бо з самого початку передпокладалося, що:

И в всеславянскую федерацию должны, волею или неволею, войти те неславянские народности (греки, румыны, мадяры), которых неразрывно, на горе и радость, связала с нами историческая судьба, втиснув их в славянское тело.

Так, саме так, на вашу радість та на їх горе, — воно все й відбулося. Вдалося захопити не тільки румун та мадяр, але прихопити й добрий шмат німців. Трошки зірвалося, щоправда, з греками, незважаючи на богатирську пику Маноліса Глезоса та особисту хоробрість генерала Маркоса Вафіадеса. А в останьому… Правда, страшенно підвів отой хорват Тіто: увів з під носа найліпших слов’ян.

Але, може цього всього стало замало? — для повного щастя,