Дві культури - Олександр Боргардт
І — дійсно, коли петровське “Зерцало” не радило сякатись на прохожих, або обтирати писок скатертю, — хіба це могло укріпити “народноє сознаніє”?
“Закон 4.”, взагалі, бренить дещо дивно, хоча з усіх він один має деякий раціональний зміст. Тільки от, шкода, як його дотримуватись дослівно, та ще й врахувати останнє посилання, то можна прийти до неочікуваних висновків.
Наприклад, що в Росії, не зважаючи на “разнообразіє етнографічєскіх елємєнтов”, — ніколи нічого путящого не було й бути не може. Жодного там “культурно–історічєского тіпа”. Просто для того, що всі підпорядковані “однім політічєскім цєлям”, перетворені на “срєдство для достіжєнія чужіх цєлєй”. Бо в ній же ніколи й не тхнуло “фєдєрацієй народов”. Все — строго за його міркуваннями. Це в дійсності так і є, але цього ж безумовно не хотів наш автор. Дещо смішно. А справа тут просто в тому, що “закон” підганявся під “фєдєрацію славян”, яких треба приєднати до імперії, а от, Росія як така — сюди вже не лізе.
Коли починають підганяти теорію під свавільний вимисел, — інакше й бути не може.
Найбільш дивним з усіх виходить “закон 5.”, з якого витікає, що період “цвєтєнія і плодоношєнія” для будь- якого “культурно–історічєского тіпа”, — є вельми короткий.
Культури — й дійсно, знають періоди розквіту та спаду, частіше — тимчасового, але — чи можна їх уподобити “многолетнему одноплодному цветку”? Порівняння, можливо, — найбільш невідповідне. Тисячі років можуть існувати та розвиватися в своєрідному та неповторному вигляді культури. Культура Єгипту, культура Китаю, — де ж це тут: “пєріод цвєтєнія і плодоношєнія — относітєльно короток”?
Найбільш сам автор розводиться з приводу третього “закону”, відчуваючи тут слабке місце, але — не з більшою резонністю. Обмежимося тут одним характерним прикладом його розмірковувань, — остроготами в Італії.
Они проникли в Италию и образовали могущественное царство, во главе которого стал один из мудрейших и благонамереннейших государей, когда либо царствовавших, Феодорик. Он поставил себе, повидимому, самую благородную и гуманную цель — слить победителей с побежденными, привить к первым римскую цивилизацию. Что же оказалось? Готы, находясь в слишком близких отношениях с цивилизацией Рима, не могли развивать своих национальных начал, будучи подавлены ее блеском, а усвоить себе чуждую — также не усвоили и вместе со своею народностью потеряли и свою политическую силу.
[теж там, с. 97] * * *Для того, щоби читач міг наочно усвідомити всю поверховість та примітивність підходу до проблем історії автора, якого ми розбираємо, не пожалкуємо місця та зробимо невеличкий відступ, присвячений готам Теодоріха Амала в Італії.
Дім Амалів або Амалунгів (сучасною вимовою — Амаленки) правив остроготами (східні готи) луки Дніпра. Після перемоги гунів у війні 375 року та зруйнування Данпарстаду, конунги з роду Амалів, з частиною свого народу пішли до еміграції, хоча й не всі. За словами Йордана “конунг Вінітар з дому Амалів погано переносив панування гунів”. Одного разу він таки зірвався, зібрав свою “друттін” — дружину та розрахувався за поразку: зрадницьки вбив хана антів Боза (Сивого) та ще сімдесят його людей. Переможець війни, гунський хан (а тепер — каган, обраний народами країни) Белембер, не стерпів цього та сам убив розбійного конунга стрілою з гунського луку.
Тим часом остроготи–емігранти з 378 р. поселюються на землях біля Балатону, в римській Паннонії.
В Римі справи йдуть все гірше, війни, кризи, череда імператорів. А 476 року командуючий германськими легіонами, скир із Подолії Одоакер, робить військовий переворот. Він ліквідує Західну імперію та оголошує себе королем Італії.
Конунг всіх остроготів в екзилі — Теодоріх Амал, нащадок древнього подніпровського дому, вторгається 489 в Італію та перемагає Одоакера, збираючи остроготських емігрантів римської діаспори до Італії, до нового королівства остроготів. Його правління протягується з 493 по 526 рік.
Він і не думає про те, щоби “прівіть готам рімскую цівілізацію”. А його піддані і не думають про те, щоб їм “подавляться” її блиском. Їх усіх турбує зовсім інше.
Остроготів в Італії меншість, і вони покищо не наважуються повністю відмінити рабства, як це вже зробили візіготи Еспанії. Але, Теодоріх приймає низку едиктів, у котрих юридично упорядковує стан римських рабів, полишаючи за ними не тільки обов’язки, але й надаючи їм деяких прав. В Римі не було, виявляється, навіть закону, який карав би за продаж вільної людини в рабство. Теодоріх його приймає. Приймає й інші закони.
Щоб не погрішити проти об’єктивності, наведемо посилання з російського ж джерела.
Защита личности свободного человека имеется в виду и в тех постановлениях едикта, которые были направлены против похищения свободных людей и продажи их в рабство (Е. Theod. 78–79, 82–83, 94–95). Остроготское законодательство устанавливало суровые наказания за совершение подобных преступлений.
[З. Удальцова, Италия и Византия в VІ веке, — Москва, 1959, с. 47]Прийдешні, сівозміною та правильним господарством хутко відновлюють виснажені римськими рабовласницькими латифундіями землі Італії. Відбувається майже диво:
Весьма важным показателем известного подъема сельского хозяйства в первые десятилетия существования Остроготского государства является то, что Италия, лишенная подвоза хлеба из Северной Африки и Египта, снабжалась почти исключительно хлебом, производимым в самой стране и на острове Сицилия.
[теж там, с. 38]Більше від того, це не було випадковим, а наслідком свідомого втручання:
О прогрессе скотоводства, связанном с поселением на территории Остроготского королевства варварских племен, свидетельствует письмо Теодориха жителям Норика, где он рекомендует обменять местных быков,
