Дві культури - Олександр Боргардт

От, так засвоювали собі помалу “римську цивілізацію” дикі остроготи в Італії. А “політічєскую сілу” вони втратили — з добре відомої причини: імперська агресія.

Програвши Італію у війнах із Візантією як завдяки переважаючій військовій силі імперії, так і завдяки постійному зрадництву (цей суто український фактор, зрада власного народу на користь чужої імперії — ще тоді працював на повну силу), — остроготи так і не встигли надобре її цивілізувати. В своїй столиці — Равенні, вони полишили всього два архитектурних пам’ятники, але — примітних у всіх відношеннях. Один — своєї улюбленої восьмикутної форми (як українські різдвяні зірки), — розкішну базиліку Сан Вітале; другий — то мавзолей Теодоріха. Про цей останній цікаво прочитати думку одного з наших сучасників.

Тяжку печать, котру відтиснули готи, і тепер можна бачити на краю міста, в нецікавому оточенні залізничного вузла з одного боку та сучасної автостради з другого. Воно стоїть посеред шумлячих на вітрі кипарисів Парку Відпочинку, присадкувате, незграбне та пробуджуюче страх; таке ж чуже та німецького духу, як фонтан кайзера в Стамбулі, хоча походить і з іншої епохи. Йдеться про мавзолей Теодоріха, котрий мав свій двір у Равенні та перебував тут до самої смерті 526 року. Осберт Ланкастер називає цей пам ’ятник "кутком чужої землі, яка завжди буде типово германською". Іншим нагадує він прийшлого з інших планет або велетенський шолом, кинутий на землю. Для більшості спостерігачів, однак, це просто шатер із каменю, місце останнього упокоєння мандруючого воїна. Видимі в такому контексті прикраси та придатки, розсіяні поверхнею цього двохповерхового монстра — набувають сенсу: це ухвати та виступи, що утримують шатер у штивному та натягненому стані. Але, не дивлячись на все, об ’єкт цей нічим не нагадує палаток, що розставляються на відкритому терені просто неба. Найбільш образливий комплімент, якого можна висловити на його адресу, так це те, що він повністю пасує до того промислового ландшафту, який його оточує.

Скільки емоцій, щедро виплеснутих із приводу скромної двоповерхової ротонди на краю Равенни… Та й ще по 1500 роках після її спорудження. Що правда, це реакція всього тільки задупного римлянина, який і сьогодні, через півтора тисячоріччя після уходу Риму, щоб розмовляти зі світом віддає переваги не добрій германській або кельтській мові, а всього тільки на добре зіпсованій латині. Але вона, ця реакція, чітко показує нам всю різницю обох цивілізацій — римської та готської. Тим і цікава.

О. Ланкастер мовить нам про куточок землі “яка завжди буде типово германською”; що поробиш! Адже до зловісного 375 року серце германського світу дійсно билося в луці Данпа, в самому центрі скитської України. Шкода, що нам так і не судилося кинути оком хоча б на розвалини великого Данпарстаду, столиці остроготів Германаріха…

Отже, не такі вже вони були дикуни, оті кочовики (або — булі кочовики)…

Загалом, як ви вже переконалися, наш автор спорудив свою “тєорію” (“культурно–історічєскіх тіпов”), — цілком заради якогось обгрунтування маски імперії. А значить і ціна подібній “науці” — відповідна. А коли її й прийняв був за науку якийсь там недоумок на Заході, — його справи: тим гірше для нього…

Захоплення Сибіру. Повернемося до головного, заради виправдання чого й написано книгу Данілєвского, — до колоніальних захоплень Росії.

Після захоплення Приволжя шляхом агресії проти його народів (жодного “рассєлєнія”!), іде захоплення Уралу, потім — захоплення Сибіру: агресія всіх агресій!.. Виявилося, що на Поволжі “історічєскіє націі” — “політічєскіє індівідуальності”, — були. А ліквідовані були, тільки й єдино, — шляхом “національного убійства”. А як же воно було на Уралі?

Про нього ми знаємо надто мало, але — подумаємо. Росіяни називали його “Камень”, що може бути переосмисленням мадярского “Кеменнь” (“Кам’яний звод”; пор. також “кемень” — жорстокий, твердий). Слово “свод” зустрічаємо й у російських джерелах. Але, “Урал” — звідки це? Мадярською мовою слово “імперія” є двокорінне — “біродалом”. Воно йде, схоже, від слів “біро” — головний та “аллам” — держава. Але “ур” означає пана, та слово “Уралом” могло бути більш старим еквівалентом того ж таки “Біродалом”. Тим більше, що назва Урал традиційно відносилася не так до самих гір, від яких мало чого й полишилося, як до тої місцевості, де вони розташовані. Не є виключене, що круг цих гір могла колись існувати державність і старша від волзької, — Великого Булгару.

За Уралом починається Сибір. Що ж пише наш автор про те, що всі останні називають “покорєнієм Сібірі Єрмаком”? — цікаво. Але, пишеться, не більше й не менше, як наступне:

О Сибири и говорить нечего. Какое тут, в самом деле, завоевание? Где тут завоеванные народы и покоренные царства? Стоит лишь счесть, сколько в Сибири русских и сколько инородцев, чтобы убедиться, что большей частью это было занятие пустопорожнего места, совершенное (как показывает история) казацкой удалью и расселением русского народа почти без содействия государства.

Ось це так! — а як же Єрмак? Чи його не було взагалі? Не “разбівал Кучума” та не завойовував цей удалий казак ханства Себір для свого “государя”? Від якого й вивели з часом свою назву цього “пустопорожнєго мєста” росіяни, — ну й діла!

Знову виникає, в котрий вже раз, та сама неприємна альтернатива: або цей автор є повний невіглас, або ловкий шахрай, що використовує невігластво співвітчизників (для заплутування яких книга, власне, й написана). Порівнювати в його часи, скільки в Сибіру росіян, а скільки “інородцєв” (тобто — корінного населення) - це точно — справа марна, але… Не забудемо, що росіяни на той час “осваівалі” Сибір вже два століття або більше. Порядно скоротивши, як і всюди, куди приходили, — кількість корінного населення країни. А коли “покорєніє Сібірі” тільки–тільки розпочиналось, на рубежі ХV–ХVІ ст., там, за цілком правдоподібними оцінками,