Дві культури - Олександр Боргардт
“Любві і самопожєртвованія”, природно, ніхто ні від кого ніколи не вимагав, такі прецеденти невідомі, але в останньому… Ми викриваємо тут, поперше, чисто біблійні, будемо відверті — первісні уявлення про етику (тому що, так само, як етика визначає нормальні співвідносини людей, вона ж визначає відносини народів та держав). А весь його твір — просто піниться російською подвійною мораллю: одною для себе, а іншою — для всього останнього світу. По–друге, він не має жодного поняття про міжнародне право, котре на його часи вже склалося в основних, принципових рисах, — до деякої системи; та прямого розбою, майстерно укритого в понятті “здраво понятой пользи”, — вже ніяк не заохочувало, хоча покищо й неухильно не карало. Принаймні, тоді воно вже якось функціонувало в межах Європи.
До того, уявіть собі, що хтось застосував би до них отой проголошений автором принцип — “око за око”? — що б від них взагалі насьогодні залишилося б?
А міжнародне право пройшло довгий шлях розвитку та становлення. Від точно виваженої вимоги до Риму Аларіха Балта — “звільнити всіх римських рабів, які зможуть довести, що вони є варвари” — та до мудрих прецедентів Аттіли та Теодоріха Великого. Через вже кодифіковану діяльність королів Іржі Подебрада та Матяша Гуняді–Корвіна. Вніс сюди немало й досить відомий Ніколо Макіавелі. Потім весь цей неоціненний позитивний доробок історії зібрав та узагальнив у своєму трьохтомнику De jure belliac pacis — “Про закони війни та миру” — нідерландський адвокат Гуго Гроціус (1583–1645), котрий по заслугах вважається “батьком міжнародного права”.
Про все це наш підопічний, як і переважна кількість його ще більш невігласних співвітчизників, схоже, — ніколи не чув; не має зеленого поняття (“шірокі натури русскіє”!). Є всі підстави твердити, що з подібною ерудицією не слід запускатися до аж так широких узагальнень, але… ви ж бачите…
Після цього попередження, яке має немало прояснити читачеві, відправимося далі. Наш автор цілком слушно міркує, що недолуга духовна попередниця Росії — Візантія, згасла не полишивши на щастя спадкоємців; турки, ясна річ, не лічаться — “орда дікіх (полудікіх?) кочєвніков”, а тому…
Итак, возвращение Константинополя его законному наследнику невозможно, потому что наследника этого нет более в живых. Он был последний в роде и умер тогда же, как было отнято у него последнее достояние, в котором, собственно, и воплощался угасавший остаток его жизни, и теперь достояние это — выморочное в полном смысле этого слова.
[теж там, с. 369]Припустимо, що турки не лічаться, не лічаться — чомусь, і греки, але — а як же інші європейські народи? Виявляється, в цьому вони не ліпші, а може й гірші від турок. Тому що в іншому місці він навіть віддає належне туркам та магометанству. Вони, бачите, врятували балканських слов’ян від латинства (!), хоча багатенько при цьому й трошки обрізали. А от, європейці… Ось, помилуйтеся, що на них чигає.
Осиновый кол — вот все права, которые можно признать за коронами Палеологов, Ягеллонов и св. Стефанов. На него же напрашиваются короны Солейманов и Габсбургов, которые хоть и не легли еще в свои могилы, а сидят между живыми, но давно уже смердят и заражают политическую атмосферу гнилыми миазмами. О, как взыграет славянское сердце, когда Россия, поняв свое историческое призвание, с честью погребет и этих мертвецов, насыплет над ними высокий могильный холм, заострит осиновый кол и забьет его по самую маковку, — чтобы на месте–пусте заиграла широкая, самобытная славянская жизнь!
[теж там, с. 371]Диви тільки, яка кровожерна російська дрібнота, ніщо!
“Россія с чєстью погрєбєт і єтіх мєртвєцов”, добро, нехай і так буде. Але, а якщо ці “мєртвєци” — зберуться, піднапружаться, та… з честю поховають саму Россію–матушку? — булу “грозу свєта”. Поготів, багацько сил на це й не потрібно, потрібні лише бажання та послідовність. Бо й тут чимало згнилих сидить проміж живих. Так, що ж тоді?
Але, авторові таке — теоретично цілком можливе вирішення “восточного вопроса” — й на думку не спадає. Відмітимо цей безумовний прорахунок, недолік. Важко повірити й тому (відзначимо це як другий прорахунок), щоб “на мєстє–пустє” — заграла широка та самобутня “славянская жізнь”. Просто тому, що перед тим на “мєсто- пусто” перетворили, не більше не менше, як простір “от Одера і до Берінгова проліва”, а… так нічого там і ніде не “заіграло”. Так, звідки саме тут “заіграєт”?
Але, може за цей Царєград і сваритись ніхто не стане? Чому ні, цілком можливо, хоча б для того, що:
Итак, ни великие западные державы, ни Греция не только не извлекут никакой пользы из обладания Константинополем, но он будет для них тяжелым бременем, которое трудно будет выдерживать даже первым и которым вторая неминуемо будет подавлена. Совершенно в ином свете представляется обладание Константинополем для России. Выгоды, которые он бы принес ей поистине неоценимы и неисчислимы.
[теж там, с. 375]Далі, стисло по пунктах, іде перелік отих “нєісчіслімих” російських вигід, котрі, однак, цілком вміщуються у автора всього в чотири пункти. Пройдемося по них і ми.
1. Це “устраняєт єдінствєнную уязвімость Россіі — с юга”. Що ж, цілком можливо.
2. Ця вигода виглядає якоюсь надто розлеглою та дещо нерозумілою. Починається вона претензією, адресованою невідомо до кого.
У нас вошло в жалкую моду говорить, что Россия довольно, даже слишком велика, что ей не нужно завоеваний, что новые приобретения были бы ей в тягость, что они и так уже ей в тягость.
[теж там, с. 376]Оскільки в наш час ми чогось подібного не чули — навпаки,
