Дві культури - Олександр Боргардт

Раздел Польши считается во мнении Европы величайшим преступлением против народного права, совершенным в новейшие времена, и вся тяжесть его взваливается на Россию. И это мнение не газетных крикунов, не толпы, а мнение большинства передовых людей Европы. В чем же, однако, вина России? Западная ее половина во время татарского господства была покорена Литвой, вскоре обрусевшей, затем через посредство Литвы — сначала случайно (по брачному союзу), потом насильственно (Люблинской унией) — присоединена к Польше. Восточная Русь никогда не мирилась с таким положением дел.

Неважко помітити, що вся ця хлєстаковська “лєгкость в мислях нєобикновєнная” — побудована на одній-єдиній, але повністю брехливій концепції. Коли заради політичної здобичі можна забути не тільки про власну війну за незалежність, але й про саму незалежність.

На твердженні, що колонія, яка звільнилась від метрополії — може претендувати на неї саму.

З’являється, так би мовити, її законною спадкоємицею, юридичною та культурною. Котра — поготів, має право, якщо захоче — приєднати її до себе, відняти її землю та суверенітет. А — чи так воно є?

Якщо серйозно прийняти цей ідіотичний постулат, то… Що ж, тоді наш автор може й правий. Коли ж визнати, що — скажімо, Габон або Сенегал (тільки — от, хто ж саме?), навіть маючи на це достатньо сили, — все одно не мають права “воссоєдініть” із собою Франції — тоді справи інші. Так, — визнати чи не визнати?

Поки читач буде думати та вирішувати, подивимось, як виглядає історична експозиція пропонованої ситуації.

Коли 1240 р. кунігас Мендавгас був визнаний сеймом в Тракаї королем всіх балтицьких народів, це не було честолюбством або прагненням до власної величі. Або поверненням до часів Германаріха. То була (згадаємо добрим словом Арнольда Тойнбі) відповідь на виклик, яким стало для всіх утворення великої Монгольської федерації (або, радше конфедерації), що простяглася від Чорного моря по Тихий океан, — порівняйте дати.

Невдачі Бату–хана в Європі, вибори Гуюка та інші події — сприяли стабілізації у Східній Європі. Хитке володарювання монголів на захід від Дніпра та Ворскли — замінилося на чіткий кордон між Алтин Орду та Кунігайкштісте. Одною з найстабільніших меж у Європі. Кордоном, на який іще через сто років не наважиться зазіхнути й Тімур Ленк, володарь половини світу, що поставив на коліна Алтин Орду. Ні Київ, ні Смоленськ, ні Полоцьк н і к о л и не належали Москві та Литвою “прісоєдінєни” не були. Вони увійшли до її складу тому, що не бажали бути в складі Алтин Орду.

Друга нахабна брехня, це щодо Литви — “вскорє обрусєвшєй”. Повідомляємо — в Кунігайкштисте люди розмовляли не одною мовою (та ніхто їм тої мови не нав’язував!). Вони розмовляли литовською (точніше — верхньо–литовською, мовою Аукштоти), білоруською та українською. Пізніше, з 1385 р. — стали розмовляти й польською, а з 1395 р. можна було почути в Литві й татарську мову кипчаків. Єдино, — ніколи й ніде — не розмовляли російською! — ніколи й ніде!

Так що, повідомлення про те, що “Восточная Русь нікогда не мірілась с такім положєнієм дєл”, — може хвилювати, єдино, лише нашого автора. А от, те, що вона творила агресію, і проти Литви, і проти Білої Русі, і проти України, і проти Польщі, — оце, єдине, і є важливе для всіх.

І перекроювання Білорусі, вже за совєцьких часів, коли у неї були відняті на користь Росії Смоленськ, Брянськ та ще багато іншого, — було тією ж самою нахабною (бо безкарною, як завжди) російською агресією, та нічим більше.

І ті чотири розділи Польщі (останній — з дружнім Гітлером), ініціатором яких незмінно була Росія, — складають історичний злочин, міжнародний розбій без прикладу, від якого Росії — все одно, — не відмитись ніколи.

А те, що брала не одна, а “дєліла” — не заслуга. Радше класичний прийом досвідченого злочинця — затягти до злочину як найбільше людей, щоб самому менше відповідати, в разі чого.

Або ось, чи погано? — читаємо:

Россия, никого не спрашиваясь, взяла из своего, что могла, — Малороссию по левую сторону Днепра, Киев и Смоленск, — взяла бы и больше, если бы надежды на польскую корону не обманули царя и заставили упустить благоприятное время.

Щодо “своєго”, то відмітимо (не першого разу), що у Росії, Московії, Восточної Русі, чи як там її ще — ніколи ні єдиного вершка “своєго” — не було. Всі її “ісконниє зємлі”, це — як ми вже не одного разу казали — землі ч у ж і. Землі весі та муроми, черемісів та мордвинів, землі галіндів та вепсів… Вся вона стоїть на землях виморених або випроданих до рабства народів (“інородцєв”). А вони, наскільки пригадується, заповітів на користь своєї вбивці — не складали, та — не полишали.

Але, якщо Габон та Сенегал можуть претендувати на “воссоєдінєніє” Франції (тільки — от, знову, хто ж? — чи, бува, обидва разом?), тоді — годі про щось там казати; тоді й “Малороссія” — “своє”.

И если справедливо было возвратить Смоленск и Киев, то почему же было несправедливо возвратить не только Вильну, Подолию, Полоцк, Минск, но даже Галич, который к несчастью вовсе не был возвращен?

От, нарешті, з’явився й “Галіч” — та сама “отторгнутая Галічіна” поштивого вермонтського пророка.

Але ж, любі ви мої, як воно “справєдліво било возвратить Смолєнск і Кієв”, що до вас ніколи перед тим не належали (як і все останнє з переліченого), то “почєму жє било нєсправєдліво возвратіть” і Прагу, і Берлін, і Париж? — а можливо — і Лондон?

Але, час кінчати й із цією дурістю.