Дві культури - Олександр Боргардт

А, як же мовна спільність, чи це хіба не споріднення? Споріднення, буває й таке, але й може бути обумовлено чим завгодно (як ми тепер знаємо — хоча б і русифікацією, а тому може й рівно нічого не означати. Ну, подумайте самі: які ж воно є підстави ліпити до “старшєго брата”, скажімо — болгар? Якщо відраховувати вік росіян із запасом, від того ж таки 1169 року, то волзькі булгари історично відомі з 490 року — на 679 років раніше від росіян. Болгари західні живуть на Балканах з 681 (рік їх офіційного визнання Візантією), — на 488 років раніше від росіян. За походженням, здається, тюрки. Контактів між цими двома народами майже не було аж до ХІХ ст.(!). А ті й другі — вважаються “слов’яни”!

А яке відношення, пробачте, має Росія з її “слов’янами” з розжалуваних угрів — до чехів або словаків? — культурне? — історичне?

Коли “государі Московскіє”, не вміючи ні читати, ні писати, щоденно паплюжили всяке право, в тому числі — й міжнародне, — чеський король Іржі Подебрад сміливо реформував та досконалив це міжнародне право. Випереджуючи сучасність на століття. То що ж тут може бути спільного? Де він, оцей “славянскій культурно-історічєскій тіп”?

Для Данілєвского “Малороссія” — це російське, “своє”. А, — чому це, власне? — на якій такій підставі?

Росія, й дійсно, досі розмовляє зіпсованою українською мовою, винесеною муромськими та володимирськими колоністами з Києва, — неспірно. Ну й що? — а все інше — де воно? Етнічне рідство розпустилося без сліду в північних уграх та фінах більше як сім століть (!) тому. Від того зловісного 1169 обидві держави як і контактували, то лише на рівні послів, аж до середини ХVІІ ст. Півтисячоліття! — це факт, чи не факт?

А культура? — що є спільного поміж біленою (зовні та зсередини) хатою та прокопченою дерев’яною “курной ізбой”?

Отже, чи не забагато на себе берете, господа?

Проаналізуємо й другий приклад. Автор широко оперує терміном “гєрмано–романській культурно-історічєскій тіп”, рівно не даючи собі труду подумати, а що ж воно таке? Добре, подивимося тоді самі, а що б це могло бути?

Є, безумовно, в Європі деяка романська спільність мов. Вона була нав’язаною в часи Римської імперії, де державною мовою була латина. Рим давно пішов на той світ, але спільність мов, обумовлена латиною — за інерцією зберіглася. Ну і що? Візьмемо країни романських мов у Європі: Португалія, Еспанія, Франція, Італія, Румунія, — що спільного мають їх народи? Та рівно нічого. Ні в історії, ні в культурі. Принаймні — за післяримські часи, за останні півтори тисячи років.

Ніхто й не претендує, зверніть уваги, створити сьогодні на цій основі, скажімо, — Романську федерацію. А — чому ж не претендує, давайте подумаємо.

Правдоподібно тому, що там немає більше загарбницьких імперій, Рим був останньою; нема й кровожерних маньяків, дикунів, збожеволілих на ідіотичній ідеї власного світового панування. Нема там, віддамо належне — ні єдиного душевно хворого пророка.

Народи романського кола набули схожості мов із часів Риму. Від нього ж, загалом, вони наслідували багато чого зі своєї цивілізації, що вже протирічить “Закону 2”, як і “Закону 3”.

Слов’янські мови йдуть із Гунського каганату 378–912рр. в Україні, являючи собою балтицькі мови з більшим чи меншим готським та гунським впливом. Протиріччя з наведеними вище “законамі” — можна угледіти й тут.

На Півночі Європи є й коло германських народів — країни Скандинавії та Німеччина й Нідерланди, але — чи можна й тут говорити про “гєрманскій культурно–історічєскій тіп”? — дуже сумнівно. А повну вже загадку, щось на кшталт мітичного кентавра, являє собою, ясна річ, “гєрмано–романській культурно–історічєскій тіп”. Вже просто тому, що Рим ніколи не правив у Німеччині та не знав Скандинавії, — це були антагоністи.

З приводу “Закона 2”, наш автор пише:

Нет ни одной цивилизации, которая бы зародилась и развилась без политической самостоятельності, хотя, достигнув уже известной силы, цивилизация может еще несколько времени продолжаться и после потери самостоятельности, как видим на примере греков. Явление это, из которого нет ни одного исключения в истории, понятно, впрочем, и само по себе. Та же причина, которая препятствует развитию личностей в состоянии рабства, препятствует и развитию народностей в состоянии политической зависимости, так как в обоих случаях индивидуальность, имеющая свои самостоятельные цели, обращается в служебное орудие, в средство для достижения чужих целей.

В цьому досить довгому уривку автор демонструє нам, що сидячи в колі понять работоргового суспільства (навіть через десяток років після скасування рабства), мислячи тільки ними, — далеко не заїдеш. В історії, наприклад, відомий ряд держав, де кілька народів ділили одну політичну самостійність на всіх. Маються на увазі так звані каганати. В історії їх відомо з півдюжини та в них народи мали змогу (про це ми знаємо, так би мовити, пост фактум, тобто — абсолютно надійно) розвивати свої окремі, незалежні культури. Каганатом, хоча й з династичною королівською владою, було по суті Велике князівство Литовське — Діджьої Льєтувішкас Кунігайкштісте.

“Закон 3.” — видається до вищого ступеню сумнівним. Нагадаємо головне: “Начала цивилизации одного культурно–исторического типа не передаются народам другого типа”. А як же з церквами та цирками Риму в Європі, котрі були наслідувані варварським світом середньовіччя, від Португалії до Уралу? Можна навести ще купу прикладів, які покажуть, що ніщо не займається з такою легкістю, як саме оті, “начала цивілізації”, але не станемо затруднювати себе цим. Краще подивимось та подумаємо, — а навіщо цей “закон” авторові потрібний?

А потрібний він, єдино, на те, щоб іще в одному місці, пункті, — непримиренно протиставити Росію Європі, утвердити повну самобутність неіснуючого в природі “славянского культурно–історічєского тіпа”. Тому що ця людина рішуче протиставиться тому, що многі вважали найбільш позитивною стороною петровських реформ.

К чему было брить бороды, надевать немецкие кафтаны, загонять в ассамблеи, заставлять курить табак, учреждать попойки (в которых даже пороки и