Дві культури - Олександр Боргардт
Дуже цікаво — чи не так? Особливо оце дорікання, останній козир: “не сумела, однако, или не смогла обратить чуждые ей племена в свою плоть и кровь”. А може тут було дещо інше — не хотіла “обратіть”? — не звикла жебрати за чужим; в тому числі за “плотью і кровью”.
Тобто були не якимось там натовпом без роду племені, якому абсолютно байдуже, з чого складатись (аби побільше!); а були… свідомим народом?
Мадяр автор не полюбляє — некультурна нація… Як він там іще десь пише:
…Для всех славянских племен, вошедших в состав Транслейтании (Угорщина, О. Б.), подчинение мадярскому элементу гораздо тягостнее и, так сказать, оскорбительнее, нежели прежнее общее подчинение всех австрийских народов элементу немецкому, которое могло, по крайней мере, оправдываться великим историческим и культурным значением немецкого племени, между тем как мадяры не могут иметь этого рода претензии, стоя в культурном отношении ниже славян.
[теж там, с. 348]Не є ціллю цього розгляду відгукуватися на кожну дурість автора, хоч велику а хоч дрібну, але тут — знову бачимо цілком неспіврозмірні амбіції. Нобелівські премії було засновано вже по смерті Данілєвского, але вони
- непоганий показник розвитку науки та культури в країні. Отже, повідомляємо, що кількість нобелівських лавреатів на мільйон населення в усіх слов’янських країнах складає 0,13. В той час, як в Угорщині — більше ніж у п’ятеро — 0,6. Для Німеччини, однак, цей показник трішки вище — 0,65. От, такі “культурниє отношенія”.
Та й здається воно, що будь–який роман Мора Йокаї — цікавіший від повного зібрання графа Л. Н. Толстого, бо то ж не література… А були ще Кальман Міксат та Гейза Гардоньї…
Звернімо тут уваги ще на слово “орда”. Дозволимо собі деяке зауваження. Не без далекосяжних заключень.
Російською мовою це слово позначає безпорядний натовп, що пре наосліп та жодних правил чи законів у своїй поведінці, очевидно, не дотримується. Цим іменем вони охрестили і найбільш цивілізовану та розвинену з булих у цій частині світу держав, свого сусіда — “Золотая орда” (само сполучення слів уже в чомусь безглузде, чи не так?), інфраструктурою якої користувалися аж до винаходу в Європі залізниць.
“Орду” — тюрко–монгольське слово, яке означає — дослівно “устрій” або “порядок”; а значить може бути прикладене й до держави, яка завжди становить певний порядок серед людей; або до армії, як у турків.
Цей корінь є спільний також індо–європейським, германським мовам — “орд”. В давні часи воно відносилося до того первісного об’єкту духовного світу, для якого є характерним саме порядок його складових, — слову (шв. “орд”, нім. “ворт”, англ. “уорд”). Шведське “орденінг” чи німецьке “орднунг” — порядок, це вже похідні від “орд” (дослівно — “дитина”, або “нащадок”) слова.
В російській мові це слово займане, та слову надано якраз протилежної семантики. Це — не єдиний приклад, є ще “сарай, черствый, уродливый” і т.і.. В цьому спостерігається певна система, що — правдоподібно, — віддзеркалює нестримане тяжіння до свавілля, проекцію на духовну область того самого, вихідного работоргового свавілля.
На турків автор накидається в розділі про “Царєград”, де ним і презентується його блакитна мрія — єдине мислиме вирішення “восточного вопроса”. Такого питання не знає, шоправда, духовний світ Європи, але — не біда. Вигадаємо спочатку питання, а потім його і вирішимо, як нам сподобається; за допомогою того ж таки свавілля. Якщо сили вистачить, ясна річ. Але про це — нижче.
Расистське зверхництво автора — норма російського суспільства, — викликає огиду. Він пише, віддаючи одночасно данини і первісному лякові перед Європою, і гордості петровського сучасника, який ще вчора сякався на сусідів, а нині “по манію царя” навченого за європейським звичаєм “обходіться платком” (тобто — “цивілізованого”):
Тысячу лет строиться, обливаясь потом и кровью и составить государство в восемьдесят миллионов (из коих шестьдесят — одного роду и племени, чему, кроме Китая, мир не представлял и не представляет другого примера) для того, чтобы потчевать европейской цивилизацией пять или шесть миллионов кокандских, бухарских и хивинских оборванцев, да, пожалуй, еще два–три миллиона монгольских кочевников, — ибо таков настоящий смысл громкой фразы о распространении цивилизации в глубь Азиатского материка. Вот то великое назначение, та всемирно–историческая роль, которая предстоит России как носительнице европейского просвещения.
[теж там, с. 62–63]Тут під “оборванцамі” розуміються нащадки великих цивілізацій минулого, набагато більш “історичних”, ніж російська. Нащадки доблесних аскерів Кюль–тегіна, нукерів та нойонів Чингіс–богдохана, воїнів Тімура Ленка та його правнука Захір ад–Дін аль Бабура, завойовника Індії. Представники гарантовано “історичних” націй, старих культур. Які дали світові Авіцену, Біруні та Улуг–бека…
А ви… “тисячу лєт строілі”, а чи так багацько “настроілі”?
“Распространітєли цівілізаціі”… Та щоб щось там розповсюджувати — треба ж спочатку самому це мати.
І не пишайтеся ви, господа, своїми дурними мільйонами, не рівняйте себе до великого Китаю. Тому що Китай був завжди, він є та буде, поки є людство, а ви… Чим ви запишете себе до історії, от в чому справа?
“Одного роду і плємєні…”, самі, самі напрошуєтесь. Добре. Подивимося, відкриємо В. Ключевского (Сочинения, Москва, 1957, т. 2, с. 140), ось, що він пише про склад російського боярства, еліти нації; йдеться ще про відносно ранні часи ХV–ХV вв.
Старые родословные книги его (російського дворянства, О. Б.) производят впечатление каталога русского географического музея. Вся русская равнина со своими окраинами была представлена этим боярством во всей его полноте и пестроте своего разноплеменного состава, со всеми своими русскими, немецкими, греческими, литовскими, даже
