Дві культури - Олександр Боргардт
Ця початкова двозначність з народами та націями — або–або, походить, слід гадати, від того універсального проектування на всю околішню реальність все того ж самого, одвічно–російського примітивного співвідношення: раб–господін. Є, відповідно, нації господ — нації “історічєскіє”, та є народи рабів — “прєдназначєнниє к тому, чтоби сліваться”. Ким же вони, призначені? — питання не просте. Схоже що не так небесним Провидінням, як тими ж господамі, “історічєскімі” націями. Ну, тими, що самі себе такими “прєдназначілі”, одне слово.
Такими є справи із одною з вихідних концепцій автора.
Але, наприкінці — повернемося до початку. Отже, нікого ніколи не завойовували, нікого не піддавали “національному вбивству”. Добро. А як же бути з тим, що 1783 року, стара та історична держава, з якою Росія не одного разу заключала міжнародні угоди (пригадайте, як Іван ІУ писав кримському ханові, з приводу продажу рабів), справжній музей тисячолітньої історії, де мільйони людей жили у згоді зі природою, — була дослівно зрівняна з землею російськими ордами? — заповідника історії — перетворена на звичайний російський смітник? Це — Крим.
Якщо ви думаєте на цьому впіймати автора за руку, — не пніться, — він невловимий. Відбалакається, відбовкається від чого завгодно: фахівець. Дійсно:
То же должно сказать и о Крымском полуострове, хотя и не принадлежавшем исстари России, но послужившим убежищем не только ее непримиримым врагам, но врагам всякой гражданственности, которые делали из него набеги при всяком удобном случае, пожигали огнем и посекали мечом южные русские области до самой Москвы. Можно, пожалуй, согласиться, что здесь было завоевано государство, лишена своей самостоятельности народность; но какое государство и какая народность? Если я назвал всякое вообще завоевание национальным убийством, то в этом случае это было такое убийство, которое допускается и Божескими и человеческими законами, — убийство, совершенное в состоянии необходимой обороны и вместе в виде справедливой казни.
[теж там, с. 37–38]Ось так просто; з властивими — шкода, не одному авторові первісними уявленнями щодо моралі. Як ото — пам’ятаю, в одному совецькому фільмі про дебільних революціонерів–комсомольців. Дуже там їм обом не подобався їх спільний знайомий, чистюля–гімназист (а значить — “буржуй”). Один до другого й каже: “Давай єго судіть. Я буду судья, а ти прокурор”; все на світі міняється, не змінюється одна Росія.
Цьому всьому — написаному та надрукованому, — немає ціни. Як підручник з отої “русской ідєі”. Ось, хоча б оце — “непримиримым врагам”: пройшло більше ста років, а хіба не чули таке в наш час — “непримиримая оппозиция”? Тобто, бачите, в о н и вирішують за інших, хто “прімірімий” (можна згодом сісти на шию), а хто “нєпрімірімий” (не дасть сісти собі на шию за жодних обставин, безнадійний). “Враг” — то ще гірше: “Кто нє с намі — тот враг!”, “Єслі враг нє сдаєтся — єго унічтожают!”
Знову, безоглядне покладання на власну силу… Силу слабих, але численних. Бо чужа їм велика мудрість нашої (а чому ні?) “Едди”: “Не зловживай власною силою, пам’ятай про те, що на всяку силу може знайтися сила ще більша…”
Що ж, можливо, можна сподіватися саме на це, що така сила саме на них і знайдеться. Бо, бувало вже так в історії — мало не знаходилася. Та поступить з ними не ліпше, ніж вони поступали з іншими…
А щодо суду… Коли їм дозволено ними ж самими вирішувати, хто там є “нєпрімірімий”, то… Годі й казати, що це вони мають право всіх судити.
“Національноє убійство” було повторене 1944 року, вже не над країною, а над рештками народу. Вбивця був той же; найвідоміший у світі рецидивіст.
* * *Створці “разрушітєльного подвіга”. Наш аналіз був би неповним, якби ми обійшли увагою те, що є одним з улюблених сюжетів російської історії, який зустрічаємо, природно, і в нашого автора. Йдеться про те, що там називають “нєсмєтниє полчіща дікіх (можна — й “полудікіх”) кочєвніков”. Маються на увазі народи, що ведуть тваринницьке господарство на природному ландшафті, — найбільш раціональне господарство, яке потребує високої культури та грунтовного знайомства з екологією. Вже за цією останньою причиною, ці народи ніколи не могли дозволити собі бути “нєсмєтнимі”. Але, як нас повідомлює автор:
…кроме положительно–деятельных культурных типов, или самобытных цивилизаций, есть еще временно появляющиеся феномены, смущающие современников, как гунны, монголы, турки, которые совершив свой разрушительный подвиг, помогли испустить дух борющимся со смертью цивилизациям и разнеся их остатки, скрываются в прежнее ничтожество. Назовем их отрицательными деятелями человечества.
[теж там, с. 89]Таким чином, їх на світі всього три, можливих типи різних народів:
Итак, или положительная деятельность самобытного культурно–исторического типа, или разрушительная деятельность так называемых бичей Божьих, предающих смерти дряхлые томящиеся в агонии цивилизации, или служение чужим целям в качестве этнографического материала — вот три роли, которые могут выпасть на долю народа.
[теж там, с. 90]Ось, маємо нарешті повний набір. Такий собі, первісно–дикунський варіант світової історії.
Щоправда, відмітимо й забудькуватість автора. Перелічуючи свої “врємєнно появляющієся фєномєни”, він забув про такий важливий нарід Європи, як мадяри. Бо ж це вони й досі називають свій історичний подвиг — Honfoglalas (Зайняття) - також — Отриманням Батьківщини. Вони, як і турки, німало не укрилися до “прєжнєго нічтожєства” — всі бачать, і тут вже нічого не поробиш. Він пригадує та віддає їм належне нижче, в розділі ХІV про улюблений “Царєград”, розмірковуючи (а він патологічно любить саме розмірковувати) з їх приводу в наступний спосіб:
Но что такое,
