Дві культури - Олександр Боргардт
Але, — концепція — концепцією. Добра вона чи погана, є вірною чи брехливою, це одна сторона питання (яке вже вирішила історія, та не на користь автора і його послідовників). Друга сторона полягає на тому, — як: правильно чи ні використовує її цей автор.
Чи не махлює, бува, в межах ним самим встановлених правил гри?
Ось тут і викривається з вичерпною ясністю, що або він сам є невіглас, або кривить душею та вважає невігласами інших. Що гірше — встановити важко, та це й не цікаве. Перейдемо просто до справи.
В цитаті про “нізших” автор перелічує першими серед них басків та кельтів Уелсу в Європі, а також “многочіслєнниє фінскіє, татарскіє, самоєдскіє, остяцкіє і другіє плємєна”. Впіймаємо його за руку.
Баски мали чи не старішу державність в Європі. Коли по успішних війнах із Картагеною римляни відібрали у неї Еспанії, вони не без труду зуміли, якось–такось її завоювати. Відносно легко Бетику на півдні (Андалусія), дещо важче — Кастилію, коли впала виснажена голодом Нумансія. Але на цьому успіхи Риму й покінчилися. А на півночі, за Сьерра Кантабріка ми не знаходимо ні римських міст, ні римських древнощів. Країною басків римлянам заволодіти, здається, так ніколи й не пощастило. Потім обламали на них зуби навіть візіготи. В усі часи зберегало свою незалежність від арабського панування, свою окремість, королівство басків Наварра, зі столицею в Памплоні. Воно злилося з останньою Еспанією лише наприкінці Реконквісти, в атмосфері загального ентузіазму.
Кельти Уелсу мали своє королівство, одне з найстаріших на острові, ще в середині віки. Воно було завойоване англійцями з немалими трудами та великими втратами. Та й досі вони не вважають себе призначеними на те, щоб із кимось там зливатись.
Щоб не кидати слов на марно, порадимося з істориком. Заглянемо до справжньої історії Англії; подивимось, чим для неї був Уелс.
Валійські пастури та селяни зуміли в античні часи захистити себе перед зазіханням Риму, а за англосаксонської епохи вели війни з королевствами Гептархії. Укріплення короля Оффи з VІІІ віку визначили кордони між впливами Уелса та англійської держави, яка тільки створювалась.
“Англійської держави, яка тільки створювалася” — як точно написане! Тому що найстаріша відома нам державність Британії, це не англійська, але — кельтська. Втрата цієї древньої політичної незалежності відбувається поступово, повільно, — не раптом.
Неспокійний англійсько–валійський кордон був постійним полем воєн та сутичок, а чергові походи англійських королів проти Уелсу приносили лише миттєві успіхи, хоча англійці все глибше вдиралися до його терену. Генрі II вдалося 1158 завоювати спочатку територію північного Уелсу, втрачену Англією в часи Стефана (його попередник на англійському троні, О. Б.), а потім, 1165 забезпечити собі тільки формальний поки суверенітет над Уелсом, котрий, поділений своїми двома королями на частини, північну та південну, якийсь час іще зберегав незалежність.
[Г. Зінс, Історія Англії, Варшава, 1971, с. 76]Про те значення, яке Англія надавала завоюванню Уелсу, досі нагадує титул спадкоємця англійської корони: “принц Уелський”.
І оце приклади “нєісторічєскіх націй”? — що за дика нісенітниця! Все це було добре відоме в часи Данілєвского, так — в чому ж справа? Значить, “шірота русской натури” в данному разі є такою, що не влазить не тільки “в рамкі узкіє юрідічєскіх начал”, або в жорсткі рамки логічного мислення, але й у власні, самим же собою встановлені правила гри. Чи — можна взагалі не рахуватися з фактами?
Ніяк не краще справи й з власними прикладами “нєісторічєскіх націй”. Продовжимо перелік: до “басків Еспанії та Франції” та “кельтів князівства Валійського” додані й власні “фінскіє, татарскіє, самоєдскіє, остяцскіє і другіє плємєна”. Але з них, за крітеріями автора ж, до “нєісторічєскіх” можна віднести, хібащо, оті — “другіє плємєна”, передбачливо не поіменовані.
Почнемо, природно, з “плємєн” татарських. Якщо “політічєская індівідуальность” басків та кельтів Уелсу нараховує, як ми бачили, більше тисячі років, то й татарська — ніяк не молодше. Нагадаємо, що перша відома науці державність на Волзі — існує з 490 р. н. е. у вигляді Булгарського каганату. Пізніше, з кінця VІ та початку VІІ ст., — з’являєтся південний, хазарський каганат. В першій половині ХІІІ ст. вони обидва перетворюются на західний улус Монгольської конфедерації — Алтин Орду. Цю стару державність ліквідує тільки в ХVІст. Московія, шляхом військової агресії, коли Іван ІV захоплює 1552 р. Казань, а 1554 р. — Астрахань. Якщо державність басків або валійців в Європі налічує вік більше тисячоліття, то й ця, підкреслимо ще раз, — не молодша. Нагадаємо, те, що можна без підкрадання чужої історії, назвати державністю російською, — налічує сьогодні тільки 825 років. Чи дотягне колись до тисячі? — … час покаже.
Нагадаємо для ясності, що на протязі більш як двох століть(1238–1480) ця державність на Ітілі патронувала та контролювала російську (татарське “іго”). Бо ж відоме, принаймні, що й після Куликовської битви 1380 р., переможець Донской випрошував ярлик на “вєлікоє княжєніє” у хана Тохтамиша.
Досить важливе питання — а чи була ця державність “татарской”? Була, але — не тільки. Алтин Орду була, як і її попередники, — радше каганатом, тобто — багатонаціональною державою, де рівноправно могли реалізувати політичні амбіції всі народи країни. В ті далекі від нас часи там уміли жити, не утискуючи нікого. Ця державність нікого не “асимілювала”, доказом чого є картина, яку ми спостерігаємо після її розпаду. Після російської навали під імперський суверенітет потрапили татари й чуваші, потрапили мордвіни, череміси та інші волзькі угри. Всі вони зберегли власне обличчя, власні мови та культури, котрі вже потім були зрівняні з землею підчас російської асиміляції.
Цього — третього, можливості стійкого співіснування різних народів, як то водилося в азійських каганатах,
- наш автор не припускає
