Дві культури - Олександр Боргардт
Если бы, например, Пруссия покорила Данию или Франция Голландию, они причинили бы этим действительное страдание, нарушили бы действительное право, которое не могло бы быть вознаграждено ни какими гражданскими или даже политическими правами и льготами, дарованными датчанам или голландцам; ибо, кроме личной и гражданской, кроме политической, или так называемой конституционной свободы, народы, жившие самостоятельною государственною или политическою жизнью, чувствуют еще потребность, чтобы все результаты их деятельности — промышленной, умственной и общественной составляли их полную собственность, а не приносились в жертву чуждому им политическому телу, не терялись в нем, не составляли материала и средства для достижения посторонних для него целей. Они не хотят им служить, потому что каждая историческая национальность имеет свою собственную задачу, которую должна решить, свою идею, свою отдельную сторону жизни, тем более отличные и оригинальные, чем отличнее сама национальность от прочих в этнографическом, общественном, религиозном и историческом отношениях. Но необходимое условие для достижения всего этого составляет национально–политическая независимость. Следовательно, уничтожение самостоятельности такой национальности может быть по всей справедливости названо национальным убийством, которое возбуждает вполне законное негодование против его совершителя.
[теж там, с. 25–26]Підсумуємо коротко цю розлеглу бовканину. Йдеться, очевидно, просто про те, що народи, які досягли, скажімо, державної самостійності (або такі, що дозріли до неї — “чувствуют єщє потрєбность”), — оце й є “історічєскіє” народи. А відняти ім незалежність означає “по всєй справєдлівості” — національне вбивство. Ну, що ж — приймемо до уваги.
Але, історичним націям протистоять неісторичні. А, що ж вони є? Послухаємо знову нашого автора.
Сказанное здесь было бы, однакож, несправедливо и неразумно относить к таким племенам, которые не жили самостоятельной исторической жизнью, потому ли, что вовсе не имели для сего внутренних задатков, или потому, что обстоятельства для них сложились неблагоприятно и возможность их исторического развития была уничтожена в такой ранний период их жизни, когда они составляли только этнографический материал, еще не успевший принять формы политической индивидуальности, — так сказать, прежде, чем в них был вдунут дух жив. Такие племена, — как, например, баски в Испании и Франции, кельты княжества Валисского и наши многочисленные финские, татарские, самоедские, остяцкие и другие племена, предназначены к тому, чтобы сливаться постепенно и нечувствительно с той исторической народностью, среди которой они рассеяны, ассимилироваться ею и служить к увеличению разнообразия ее исторических проявлений. Эти племена имеют, без сомнения, право на ту же степень личной, гражданской и общественной свободы, как и господствующая историческая народность, но не на политическую самостоятельность, ибо, не имея ее в сознании, они и потребности в ней не чувствуют, и даже чувствовать не могут. Нельзя прекратить жизнь того, что не жило; нельзя изувечить тела, не имеющего индивидуального объединения. Тут нет, следовательно, ни национального убийства, ни национального увечия, а потому нет и завоевания. Оно даже невозможно в отношении к таким племенам.
Самый этимологический смысл слова "завоевание" не применим к подчинению таких племен, ибо они и сопротивления не оказывают, если при этом не нарушаются их личные, имущественные и другие гражданские права. Когда эти права остаются неприкосновенными, им, собственно, и защищать более нечего.
[теж там, с. 26–27]Продовжуючи досить нескладну думку цього автора, можна поставити слушне запитання, — а чи потрібно надавати права людини, — людині, яка про ці права ніколи не чула? Та поготів, ніколи не читала складеної канадцем Джоном Гамфрі “Декларації прав людини”. За дологічною логікою автора виходить, що ніби й не треба. Бо вона ж “нє імєя в сознаніі” — “і потрєбності в ніх” не почуває… Цікава, цікава думка.
От, це й є другий гатунок, не “народи”, а “плємєна”, котрих, коли й завойовують, то це все одно не завоювання — щось інше. Жодної самостійності їм не потрібно, тому що вони й “потрєбності в нєй нє чувствуют” (“і дажє чувствовать нє могут). А коли іноді й ставлять озброєний опір агресорам, то — не тому. А просто тому, бачите, що хтось там порушив їх “лічниє, імущєствєнниє і другіє гражданскіє права”. Хоча б посоромився… які вже там “права” можуть бути в Росії у “інородцєв”?
Тоді, коли творилася ця марна писанина, таких “прав” не могло бути вже просто тому, що нема їх і в сьогоднішній Росії, Росії ХХ сто ліття. Не буде їх і в Росії ХХІ ст. Якщо дотягне…
Отже — “плємєна”. Ніколи, зауважте собі, не скажуть і не напишуть — “русскіє плємєна”; тому що це цілком для тих — “інородцєв”, щоб попринизливіше. Одвічна лексика расистів. А коли в такого “плємєні” виявляється якась самостійність (а вона є у всіх) або державність та заводиться хтось головніший від інших, то це не “князь”, в жодному разі: “князєк”. І тільки так. Це вже в них, расистів, — як умовний рефлекс. Та тільки — от, чи умовний? — радше — безумовний. От свіжісінький приклад, цілком випадковий, нарис Г. Гунна про А. Рємєзова в його книзі “Очарованная Русь” Москва, 1990. До нього примітка (с. 258):
Так, имя "обезьяньего царя" — Асыка — не придумано им, а вывезено с Севера. Асыка — вогулический князек, разорявший в ХV веке верхневычегодские селения.
Чому, однак, “князєк” не вогульский а вогулический, — це вже секрет автора. Може, правда, щоб воно іще знехтувальніше бреніло?
Але, “плємєна” на чолі з “князькамі”, — це ще не все. Пізніше, вже за совєцьких часів, хтось з них викрив, що сибірські “плємєна” полювальників кочують тайгою не вкупі, не племенами, а — родами або кланами. Нічого б і це, не біда, але — ось біда: як же воно їх обізвати? Щоб тільки не так, як у людей — роди, клани. І — що би ви думали? — придумали! — “ватага”! “Ватагамі” по тайзі бігають, оті “плємєна”.
Коротше кажучи,
