Дві культури - Олександр Боргардт
Мы учились и приучали себя любить французов и немцев и всех, как будто те были нашими братьями, и несмотря на то, что те никогда не любили нас, да и решили нас не любить никогда.
[Ф. М. Достоевский, Полн. собр. сочин., — Ленинград, 1991, т. 23, с. 46]Що ж тут поробиш, як вирішили “нас не любить никогда”. Це — 1876 рік, вже після Данілєвского. А, що ж пише нам він сам, визначаючи напрям книги? Наведемо необхідне:
Россия, — не устают кричать на все лады, — колоссальное завоевательное государство, беспрестанно расширяющее свои пределы, и следовательно, угрожает спокойствию и независимости Европы. Это одно обвинение. Другое состоит в том, что Россия будто бы представляет собою нечто вроде политического Аримана, какую-то мрачную силу, враждебную прогрессу и свободе.
[Н. Я. Данилевский, Россия и Европа, — Москва, 1991, с. 24]Візьмемо це до уваги та займемося всім за порядком. Тому що в книзі є ще чимало різного: чи є така частина світу — Європа? — чи гниє Захід (чи вже згнив)? — слов’янство та претензії на Цареград; — ну, і все таке, подібне. Але, все це мало цікаве та не виходить за межі цілком звичайної слов’янофільської маячні. А от у перших двох пунктах — ми розберемо аргументацію автора деталічно та до кінця, до крапки. Тому що це — головне.
Отже — перше: як відомо, Росія — завойовницька держава, що невпинно поширює свої (й так не малі) межі; так що ж на це автор? А — ось що:
Конечно, Россия не мала, но большую часть ее пространства занял русский народ путем свободного расселения, а не государственного завоевания.
[теж там, с. 24]Тому що, дійсно:
Вся страна была пустыней, или заселена полудикими финскими племенами и кочевниками; следовательно, ничто не препятствовало свободному расселению русского народа, продолжавшемуся почти все первое тысячелетие его истории, при полном отсутствии исторических наций, которые надлежало бы разрушать и попирать ногами, чтобы занять их место. Никогда занятие народом предназначенного ему исторического поприща не стоило меньше крови и слез.
[теж там, с. 24–25]Одне слово — тиша, гладь та Божа благодать: мирно розселилися по всьому континентові, нікому не заважаючи, нікого не зганяючи з місця та нікого не завойовуючи. Що за нарід! — такому дійсно ціни немає. Живим на небо проситься… Але, звідкіля ж тоді це, вже не приватна думка, як у господіна Данілєвского, а офіційна, з підручника географії для кадетських корпусів, схваленого самим царем Ніколаєм І, помилуйтеся цим, грізно вищиреним:
Россия государство не торговое и не земледельческое, а военное и призвание его быть грозою света.
“Грозою света” — ви тільки вдумайтеся. А “свет” — це також і Європа, отже… Наважимося не повірити господіну Данілєвскому — приватній особі, та беззастережно повіримо підручнику, схваленому царюючою особою. Але, давайте поцікавимося, на чому будує свою концепцію мирного, без завоювань, “освоєнія терріторій”, — наш автор?
Для цього потрібно звернути уваги на введену ним нову реалію, одну з тих, проти котрих так застерігав в Європі В. Окгем, створивши на це спеціальний філософський принцип (“бритва Окгема”), та які так щедро плодять і досі в домені російського дологічного мислення. Йдеться про частину передостанього речення: “прі полном отсутствії історічєскіх націй, коториє…”
Отже, є нації “історічєскіє”, яких “надлєжіт” (!) руйнувати та “попірать ногамі” (!), щоб при нагоді зайняти їх місце (що за дивна філософія!) та нації “нєісторічєскіє”, призначенням яких є добрити поля, на котрих “прєдназначєно” (ким?) розростатися націям “історічєскім”. Підкреслимо, — щось подібне — невідоме світовій історичній науці. Росіяни — нація безумовно “історічєская” (оскільки задля них, власне, все й придумане), — строго слідкували, щоб когось там якось не зачепити; з “історічєскіх” націй, мається на увазі. Не “попірать ногамі”, одне слово. Ось, що пише автор далі про російський нарід:
Он или занимал пустыри, или соединял с собою путем исторической, нисколько не насильственной ассимиляции такие племена как чудь, веся, меря или как нынешние зыряне, черемисы, мордва, не заключавшие в себе ни зачатков исторической жизни, ни стремлений к ней; или, наконец, принимал под свой кров и свою защиту такие племена и народы, которые, будучи окружены врагами, уже потеряли свою национальную самостоятельность или не могли сохранить ее, как армяне и грузины.
[теж там, с. 25]Що ж, стратегія русифікації та повного розчинення в собі інших народів, — описана тут цілком добре. Рівно, як і стратегія підбирання (“под свой кров і защіту”) народів, загнаних до кута іншими агресорами. Про цю останню — вже й висловитися ніяк: типова стратегія стервоїда…
От, такі любителі “пустирєй”.
Тільки, чи не досить, бува, отих евфемізмів?..
Поділ націй на “історіческіє” та “нєісторічєскіє” — добре прижився. В Росії його широко вживав В. С. Соловйов (він був років на 30 молодший від Данілєвского). Розмірковуючи про росіян та монголів, він безпомилково відносив перших до “історічєскіх”, а других, що створили були державу від Тихого океану та Чорного моря, — до “нєісторічєскіх”. Цим він, як бачите, порядно заплутав саме поняття, але про це — нижче.
Найбільш плідно використали цю концепцію, ясна річ, багато пізніше, — німецькі наці. Для них можливість подібного поділу народів стала істим скарбом.
* * *Вищі та нижчі. Таких визначень наш автор, умовимося відразу, взагалі не вживає, але… Воно — шкода, надто вже часто саме собою розуміється. Тому ми їх собі й дозволили.
