Дві культури - Олександр Боргардт

Таке спотворення реальної історії сталося трудами поколінь російських патріотів, а в який саме спосіб — показує аналіз своєрідного підсумку, класичного в цій галузі твору Н. Данілєвского “Россия и Европа” (1871), перевиданого 1991, щоб додати духу новому поколінню політичних пройдисвітів, відновлювачам Росії “в граніцах до 1917 года” (а потім — і далі: на весь світ).

Отже, подивимося, повчимося, як воно з диявола робити янгола. Це теж буде, як понад повчальне. Бо історія народу (як він її сам розуміє) — то теж далеко не вторинна частина культури.

Вступ з маскою. Агресивна Російська імперія формально існує з 1721 р., заснована Петром І, перетворена ним із не менш агресивної Московії. З тих пір вона пройшла три імперських стадії та вступила до четвертої. Перша імперія — петровська (1721–1861) — апотеоз та апогей семи століть работоргової традиції. Друга — більш-менш європейська, формально вже без рабства (1861–1917). Найбільш агресивною з них та найменш щасливою імперією була Третя (1917–1991), бідьше відома під маскуючою назвою СССР.

Змістом та ціллю історичного життя імперії є постійна агресія та поширення за рахунок сусідів; аж до природної межі такого постійного розширення — світового панування.

Для успішного здійснення такої цілі — імперія повинна мати маску.

Під цим важливим для імперії знаряддям ми розуміємо сукупність наукових, етичних та ідеологічних (скажімо — релігійних) “основаній”, згідно яких агресія даної імперії може бути представленою (принаймні — на словах, або на папері) не як зло для її оточення, на яке вона є спрямованою, а навіть — як благо.

Не звичайний збройний пограбунок та захоплення, а — скажімо, — “помощь”; або навіть “освобождєніє”.

Призначення маски — робити агресію прийнятною в очах останнього світу, мотивуючи її причинами не тільки самими благородними, але й науково виправданими, обгрунтованими.

Це, з одного боку, полегшує задачу агресії, послаблюючи її жертви (боягуз охочіше здається, коли має хоч якесь виправдання, так вже він складений). З другого боку — виправдовує та надихає своїх, котрим значно приємніше усвідомлювати, що вони не просто звичайні бандити на службі бандитської держави, а чиїсь там “помощнікі”, “друзья”, або навіть “освободітєли”.

Маски грабіжницьких російських імперій досконалилися та в міру становлення міжнародного права ставали все більш витонченими. Досить подивитись як біжуча Росія встає на захист “прав русскоязичного насєлєнія” (невідомо ким нехтуваних) та присвоює собі ролю “міротворца” на всіх теренах Третьої імперії що давно розвалилася.

Перша імперія, крім фанфар та “радєнія о славє Россійской” — так до кінця й не могла в цій галузі створити нічого переконливого. На самому кінці це дитинство со “славою россійской” відлилося в ніколайпалкінську формулу про призначення Росії бути “грозою свєта”, але нічого більш–менш зрозумілого — так і не з’ явилося.

А це й стало причиною того, що коли “гроза свєта” провалилася по самісінькі вуха у дрібній Кримській війні, — прийшлося терміново переходити до Другої імперії, вже з більш–менш пристойною маскою. Нею стали слов’янофільство та панславізм, а підсумок та рису під цією маскою подвів у своїй книзі Н. Я. Данілєвскій; тому єдино, вона й цікава; заслуговує на розгляд.

Вона, ця маска панславізму, якось–такось працювала у Другій імперії, але дала потім важливу осічку, збій у Першій світовій війні, скомпрометувавши й саму Другу імперію.

Між тим, вже після Данілєвского, у Другій імперії, складається дещо принципово нове — маска всіх масок, втілена в місткому гаслі — “Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!” (під владою Третьої російської імперії, ясна річ). Третьої тому, що надто вже багато довелося змінити у Другій, щоб надобре пристала ця маска всіх масок. Але, справа була варта того, бо пролетарі були по всіх усюдах, по всіх країнах світу, від полюса та до полюса; не те, що якісь там слов’яни…

Заради нової маски прийшлося немало змінити в самій імперії, піти на серйозні жертви, хоча справа — того вартувала. Прийшлося, наприклад, знищити всі класи російського суспільства, крім інтерлюмпенів; тих, “кто бил нічєм” (“бєсклассовоє общєство”). Прийшлося потіснити й минулу опору влади — православ’ я, гордість Другої імперії. Воно, зі свого боку, охоче й з поняттям пішло назустріч, зробивши кожного з ієрархів, маленького чи великого, — сексотом КГБ. Але, минулого значення — втратило.

Більше від того, прийшлося всім навіть удати з себе прибічників соціалістичної ідеї, зробивши вигляд, ніби будуємо не нормальний імперіалізм, як завжди, а — якийсь там соціалізм.

Нова маска включала в себе й стару (і пролетарі бувають зі слов’ян), продемонструвавши, заразом, і її нікчемність. Бо коли Третя імперія приєднала до себе після Другої світової війни Східну Європу, — невдовзі трапився страшенний конфуз. Першими — жах! — збунтувалися ті самі балканські слов’яни, на яких покладали стільки російських надій. Воістину, 1948р. Данілєвскій мав би перевернутися в могилі!

Тут, як і в багатьому іншому, він улучив пальцем до неба, але, але… В останньому його опус став безсумнівним прототипом таких злоякісних книг, як “Міт ХХ сторіччя” Альфреда Розенберга, а можливо — й “Моя боротьба” Адольфа Гітлера. Або — “Последний (для кого ж саме? О. Б.) рывок на юг” русака з русаків В. В. Жіріновского, сина юриста та сибірячки.

З другого боку — віддамо йому й належне, авторові “России и Европы”.

Не напускаючи ідіотичного туману “братской любви” (або “всєчєловєчєского єдінєнія”), він уперше з повною безсоромністю та цинічною відвертістю, вивернув нам нутро прославленої “русской ідєі”. Зробивши це з таким неможливим до наслідування ексгибіціонізмом, що навіть завжди коректний В. С. Соловйов — не витримав, назвавши книжку Н. Я. Данілєвского “кораном всех мерзавцев и глупцов, хотящих погубить Россию и уготовить путь будущему антихристу”.

Що ж, принаймні, ми тепер знатимемо цілі та задачі всіх мерзотників та дурнів Росії; аж по сьогоднішній день.

Отже, — хіба почнемо…

Що надихало цього автора? Амбіції господіна Н. Я. Данілєвского, що спонукали його написати свою книгу, —