Дві культури - Олександр Боргардт

Отже, найперше — це возити. Все подальше залежить від кількості та якості возимого, як і від частоти та регулярності привозів. Будете возити багато, якісно та часто, — оглянутись не встигнете, як отримаєте пошукуваного вченого ступеня. Мало, недорого та зрідка, — вас довше й протримають.

Важливо ще знати — кому возити. Возять: керівникові (або консультантові, як це докторський ступень), голові вченої ради, вченому секретареві, опонентам. Потім, вже після захисту, возять — ясна річ, до ВАКу. Бо найкорумпованіше місто світу — це Москва. Буває й так, що добрий десяток років возять, наче б то все в порядку, але — диви, — комусь не привезли (або недовезли) і вся справа мало не зірвалась. Так було колись, пам’ятаю, з одною докторською дисертацією з фізики, якої було написано при одній з катедр (та надто солідних) МГУ.

Вище ми вже писали, що совєцька (а значить — і російська) армія цілком — організаційно та дисциплінарно, побудована на так званій “дєдовщінє”, яка — простіше кажучи, є перенесенням на військовий колектив, — звичаїв та правил кримінальної зони.

При першому знайомстві з нею виникає думка, що все це — в свою чергу, є відродженням примітивних відносин “раб — господін” в їх обумовленому обставинами варіанті. Тобто, явище як таке, є прямим наслідком властивостей даного архетипу, комплексу властивостей ментальності людей.

В європейських арміях НАТО щось подібне не є відомим, отже… виникає слушна думка, що явище, знов таки, — суто російське. Можна було б поставити більш загальне питання: чому якась кількість совєцьких (а власне — російських) людей, які покинуті на призволяще, — утворює, встановлює (без примусу, сама собою, в кращому разі — за потуранням) — таку нелюдську систему відносин?

Не будемо займатися всіма глибинами цього питання, які знову приведуть нас до архетипу та ментальності, радше звернемося до повчального прикладу.

Наведемо життєвий факт, над яким варто задуматись.

Один з моїх знайомих побував наприкінці 1994 на гостинах у Святій Землі. Людина спостережлива, він десь за місяць перебування зумів набути досить репрезентативних відомостей про країну та її людей. Про цей факт повідомив мене саме він.

В Ізраїлі, як і в нас, молоді люди відбувають обов’язкову службу в армії. Як наспів відповідний вік, відбувають всі, хто підходить за станом здоров’я: ті, хто жив здавна, та ті, хто щойно приїхав та поселився. Відбувають, ясна річ, і молоді люди з совєцької “алії” (емігрантське поповнення). Здавалося б, що їм доцільно служити вкупі, разом. Просто тому, що поміж ними поки більше спільного, аніж між ними та корінними жителями країни. Отже, одне слово, — більше можливостей порозумітися.

Напочатку саме так і робили, але вимушені були хутко від цього відмовитись. Тепер таких намагаються розсилати служити поокремо, слідкуючи за тим, щоб в кожному підрозділі була переважаюча більшість хлопців місцевого походження. Чому так? — а оце й є найбільш цікаве.

Відповідь є дуже простою: бо там, де вони з’ являлися в переважній кількості — вони неодмінно заводили оту російську “дєдовщіну”. Коротко кажучи — частину “культури острога” та точнісіньку подобу того укладу, який установлюють попри правила та закон, — в концентраційних таборах ГУЛАГу. Простіше кажучи — “блатной мір”. Підкреслимо ще раз: те, що встановлює будь-де відповідна кількість росіян, зібраних докупи.

От, над цим ізраїльським досвідом, а він поставлений в досить чистий спосіб, — і варто дещо замислитись.

Всі вони — діти, які в совєцькій армії перед тим (як правило) не служили та з “дєдовщіной” не стикалися. Не бували, правдоподібно, — й в таборах ГУЛАГу. Отже, “дєдовщіна” у них не може бути наслідком звичайного життєвого досвіду. В абсолютній більшості це — євреї. Отже, фантастична гіпотеза — підозра, що “дєдовщіна” ховається тут десь у генофонді, — саме тут ніяк не спрацьовує, цілком відпадає. То — що ж тоді залишається? — залишається: єврейська родина, школа та вулиця. Тобто, кажучи коротко — це ніхто як вона — “вєлікая русская культура”, в якій свого часу були виховані ці єврейські діти.

Підкреслимо — більше нічого. Нічого.

Так, хто ж тепер насмілиться твердити, що це — нецікаве?

Або, принаймні, — не характерне?

Але, ми дещо відволіклися. Повернемося до чисто кримінальної сфери великої російської культури, до її ГУЛАГу, — ми забули повідомити вас про ще два прекрасних звичаї культури острогу. А їх, можливо, колись вкупі з цією “культурою”, — засвоїть і весь світ (як ловитиме гав так само, як ловив досі).

По–перше, як зек дожив 96 років, — його не можна, що б він там не накоїв, — посадити до ШИЗО — Штрафного Ізолятору, а простіше кажучи — до карцеру. Взимку він не отоплюється, а додаткової одежі до нього брати забороняється. До чого ж гуманний звичай, самі подумайте!

По–друге, коли зек помирає, щоб уникнути заслуженого покарання та напаскудити начальству, то він і тоді не має шансів обманути пильність народу (спочатку — совєцького, тепер — російського). Спеціальний “вертухай” зобов’язаний розвалити йому спеціальним молотком черепа, щоб він не думав удати мертвого, а потім викопатися та збігти. За “кашкєтінскіх расстрєлов” така процедура, однак, не вживалася. Ховали — бувало, ще живих.

— Хто наважився, — хрипко звернувся він до ближчих двірських, хто наважився образити нас цим блюзнірським знущанням? Схопіть його та зірвіть цю маску, бо ми повинні знати — кого повісимо вранці на стінах фортеці!

Коли спитати будь–кого з росіян, — як то сталося, що з районних масштабів Московського князівства за якихось 500 років виникла держава площею десь більше 20 млн. км. кв. (53 % площі Європи та 38 % площі Азії), — він не знітиться, не думайте. Він щиро запевнить, що