Дві культури - Олександр Боргардт

Лишається тільки порадіти, що їм, які перетворили на пустелю половину Євразії, — так і не судилося дістатись Колізеїв та Партенонів. Від них давно б уже нічого не полишилось.

Подумайте самі та ви зрозумієте, що поряд із будь–якою історією цей нарід просто не вбачається, не пасує. Чи то тому, що він сам поза історією, чи то ще з якоїсь причини.

А може… може й простіше; може це всього тільки старий інстинкт нищення більш високої культури? — щоб не було видимої всім конкуренції для власної — поганенької?

Не полишилася байдужою до Криму та його татарів після його сплюндрування — і “вєлікая русская літєратура”. Вона подарувала їх своею увагою в особі “нєістового Віссаріона”, котрий на чийсь рахунок мандрував Кримом; він зауважив із цього приводу, що:

“Прибывши в Крымские степи, мы увидели три новые для нас нации: крымских баранов, крымских верблюдов и крымских татар. Я думаю, что это разные колена одного племени: так много общего в их физиономии”.

Читаючи щось подібне починаєш розуміти сенс латинського прислів’я ex ungae leonem — “з кігтів пізнають лева”. Все ж таки, що то за великий критик (великих творів великої російської літератури!) - в двох реченнях — всього тільки, — спромігся вщент розкритикувати всіх трьох — баранів, верблюдів і татарів!

Там, у них, цей один вважається також за великого (у них же все велике, не забувайте!) демократа та прогресиста; та й взагалі… А наш Волошин писав, з приводу тих самих “фізіономій”, що:

“В любом татарине сразу чувствуется тонкая наследственная культура, но бесконечно хрупкая и неспособная себя отстоять”.

Та де вже тут… “отстоять”… Тим більше, що й відстоювати треба не від когось там, а від громил воістину всесвітніх. На кшталт отого російського мурла В. Бєлінского.

Не полишив увагою татарів (баранам та верблюдам він чомусь не надав такого значення) і Федір Михайлович Достоєвскій, що аж понад любив соватись, з приводу чи без приводу. В цьому, в пристрасті соватись, з ним порівнюється, хібащо, нащ сучасний пророк, Олександр Ісаєвич. Подивимося та почитаємо, як він там совався в своєму “Дневнике писателя” (1876), цьому непоганому зразкові чисто російського духовного ексгибіционізму. Посилання буде розлегле, послухаємо та поцінуємо його откровення.

Кстати, недавно в “Московских ведомостях” нашел статью о Крыме, о выселении из Крыма татар и о “запустении края”. “Московские ведомости” проводят дерзкую мысль, что и нечего жалеть о татарах — пусть выселяются, а на их место лучше бы колонизировать русских. Я прямо называю такую мысль дерзостью: это одна из тех мыслей, один из тех вопросов, о которых я говорил в июньском N “Дневника”, что чуть какой-нибудь из них явится “и все у нас тотчас в разноголосицу”. В самом деле, трудно решить — согласятся ли у нас все с этим мнением “Московских ведомостей”, с которым я от всей души соглашаюсь, потому что сам давно точно так же думал об этом “крымском вопросе”. Мнение решительно рискованное, и неизвестно еще, примкнет ли к нему либеральное, все решающее мнение. Правда, “Московские ведомости” выражают желание “не сожалеть о татарах” и т. д. не для одной лишь политической стороны дела, не для одного лишь закрепления окраин, а выставляют и прямо экономическую потребность края. Они выставляют как факт, что крымские татары доказали свою неспособность правильно возделывать почву Крыма и что русские, и именно великорусы на это гораздо будут способнее, и в доказательство указывают на Кавказ. Вообще, если бы переселение русских в Крым (постепенное, разумеется) потребовало бы и чрезвычайных каких-нибудь затрат государства, то на такие затраты, кажется, очень можно и чрезвычайно было решиться, во всяком случае, если не займут место русские, то на Крым непременно набросятся жиды и умертвят почву края…

Підсумуємо коротко думки цього видатного російського розуму. Отже, “крымские татары доказали свою неспособность правильно возделывать почву Крыма” (коли? — чим?), значить? — значить треба їх виселити та замінити велікорусами, котрі на це “гораздо будут способнее”. А як не потурбуватись — погано буде: “На Крым непременно набросятсся жиды и умертвят почву края”…

Важко сказати, чого більше в цьому типові, ше одному коріфеї дологічного мислення, духовному предтечі фашизму та російського більшовизму, — імперської дурості, імперського ж дрімучого невігластва, чи російської зоологічної ненависті до інших народів? є, кажись, як і в будь–якій його писанині, — все. Не забув нічого.

От, і розберемо, за порядком, всю цю маячню.

Цікаво, безцінний наш Федоре Михайловичу, а коли ж це “крымские татары доказали свою неспособность”? Може тоді, ще перед росіянами, коли Крим с а м, власними засобами годував утричі більше населення, ніж ваше теперішне великоруське, що розяває пельки на мітингах, вимагаючи покарму, але саме себе прогодувати аж ніяк не в стані? Коли перед наїздом ваших покидьків, іноземних пройдисвіті “Миниха и Ласси”, він був суцільним квітучим садом?

Перечитайте ще раз, трохи перед тим, як М. Волошин описує майстерність татарів, їх винахідливість у використанні навіть роси, і ви зрозумієте різниці в російському та українському мисленні, з причини якої “не зійтися їм ніколи” (і — слава Богу!).

На обробку кримського грунту, виявляється (куркам на сміх!) - “гораздо будут способнее” великоруські “лапотнікі”, що виснажували за пару років расколупане сохою після випалу поле та перелазили на сусіднє. Ось тепер, сьогодні, вони й показали свої, так би мовити, здібності.

А що стосується так нелюбимих вами “жідков”, поштивіший ви наш Федір Михайлович, то вони, слід вам сказати, вже давненько пробували “умертвіть почву края”, як ви й передрікали. Перші єврейські колхози створилися в північному Кримі ще перед війною, та хазяйнували надто успішно. Татари виробляли молоко, м’ясо та плоди, а єврейські господарства — хліб. А ваші московські велікоруси приїздили, все це жерли кожного літа, а потім — благополучно від’їздили назад. Тому що свою нездатність обробляти