Дві культури - Олександр Боргардт

І — не відвертайте носа від брудних шахрайств з історією. Тому, що й вони є частиною російської культури. Можливо, — й не останньою за значенням.

Розглянемо й третій приклад знищення культури, вже в наш час та нашої власної, — російську окупацію України 1918 р.

Розхоже гасло дев’яностих в Росії — на всенародних демонстраціях, було: “Боріс заставь хахлов накорміть Россію!” Воно, як у краплині води, віддзеркалює відносини двох країн, — країни працелюбних та здібних, якій призначено бути кормушкою для країни лядащих та нездарних. Годувати Росію, це наче святий обов’язок хохлів. Безперебійність цього годування забезпечує влада Росії над Україною. Тоді, 1918, вона було похитнулась та на окупацію України та випомповування з неї продовольства — було відряджено численну та добре озброєну армію ленінського більшовика Муравйова, в недавньому минулому — жандармського офіцера.

Армія ця в лютому 1918 і взяла, без особого спротиву, Київ — “мать городов русскіх”. Більшовики не поспішали ввійти до міста. Вони не любили ризикувати своїми брудними, побитими пранцями шкурами, але три доби — без перерви, його обстрілювали. Артилерії було наказане — обстрілювати: “крупниє зданія і цєркві”.

В Києві тоді, як і тепер, жили переважно росіяни, але, як ми тепер знаємо, для Росії життя росіянина — небагато варте. У Грозному, щоб убити кілька тисяч чеченських народних бійців, — знищили більше сорока тисяч своїх та ще тисяч двісті — зробили біженцями. Це в них зветься: “лєс рубят — щєпкі лєтят”. Ще одна цікава риса національного архетипу. Державою, як відомо, життя росіянина не охороняється, але зате вона неподільно править його смертю — коли захоче — тоді й уб’ є.

Цілей трьохдобового артилерійського обстрілу — було дві. З одного боку — треба було цим розпочати масовий терор. З другого боку — знищити якомога більше чужого. Ви скажете, що це чуже ось–ось стало б їхнім, так — навіщо ж?

Тут ви, однак, все ще не розумієте, з ким ви маєте справу.

В російській літературі повсюдно пишеться, що монголи перетворювали завойовані ними країни на пустелі. Гадаю, це писалося автоматично, це їм — монголам, приписувано власного способу мислення, ірраціонального та дологічного. Тому що який же це завойовник при здоровому глузді стане перетворювати на пустелю те, що ним завойоване, свою власність? Але, вони самі були єдиним народом на землі, котрий діяв саме в такий спосіб. Отже, — дивуватись нема чому.

Федір Ернст був відомим київським художником та мистецтвознавцем, його перу належить одна з перших монографій про М. Реріха. Урядом Гетьманату він був включений до спеціальної комісії для оцінки спричинених більшовицьькими громилами збитків. Вислідом цих розвідок стала книжка — “Художні скарби Києва, що постраждали 1918 року,” Київ, 1918.

Перелічимо коротко пошкоджені будівлі. Це собор на Печерську, побудований І. Мазепою — 35 прямих потраплень снарядів. Вісім снарядів пошкодили Успенський собор в Лаврі. Були зруйновані також важливі військові об’єкти, — лаврська дзвінниця ХVІІІ ст. та “Палатна вежа” на березі Дніпра — по ній били “прямой наводкой”. В Михайлівському монастирі (“золотоверхому”) розірвалося 7 снарядів. Вісім снарядів улучили й до Володимирського собору.

Пошкодили й св. Софію, як пише Ернст:

Мимоволі здригаєшся, коли дивишся на слід снаряда, що вдарив у старовинний алтар св. Софії. Адже коли б той удар прийшовся на 2–3 аршини праворуч, то мабуть, упала б Нерушима стіна, загинули б дорогоцінні мозаїки — краса і гордість світового мистецтва, що пережила суздальців, Батия, литовців, кримських татар, уніатів.

Можна було б продовжувати, але не варто. Кожен має розуміти, що пережити Батия, — це не більшовиків пережити.

Більшовицький бронепоїзд, котрим командував Полупанов, на честь якого назвуть вулицю в Києві (певний, що вона й досі так називається!), прорвався в околиці вокзалу та розстріляв в упор запалювальними снарядами дім на вул. Пеньковській, де жили президент М. Грушевський та відомий художник В. Кричевський. Обидва були давні колекціонери та мали розлеглі мистецькі зібрання, від яких, природно, по більшовиках мало чого полишилось. Там були колекції килимів (всього біля 200), скло та фарфор (більше 100) та більше як 150 картин.

Згоріла вся бібліотека Грушевського, де було багато старовинних рукописів, актів та документів. Тому що це тільки російські рукописи не горять, як нам популярно роз’яснив російський же письменник М. Булгаков; він був при цьому погромі, але ніколи про нього не написав, жодного слова. А українські рукописи — навпаки: горять тим ліпше, чим вони більш українські; як порох.

Принаймні українська (підкреслюю — не російська!) бібліотека АН України горіла на моїй пам’яті перед війною, горіла й потім. Єдині часи, коли вона могла бути відносно спокійною, це були — здається, роки з 1941 по 1944. Останього разу, 24 травня 1964 р., перед возшестям на московский трон Л. І. Брєжнєва, її підпалив агент КГБ Погружальскій, турботливо розклавши фосфор — де тільки було можна. Щоб важче було загасити. Зараз він, можливо, проживає в тому ж Києві, на персональній пенсії. Його тоді навіть судили, він поводив себе нахабно, отримав навіть якийсь символічний термін, але й його, схоже, не відбував. Бо це ж були не російські, а всього тільки українські книги та рукописи… Але, повернемося до Києва, котрого взяли російські більшовики. Навряд чи хто не чув у нас про родину Терещенок, які стільки зробили для української культури. Комуністи- більшовики, вороги культури та вороги України, не забули й про них. Колекція картин, зібрана М. Терещенком в будинку його батька І. Терещенко на бібіковском бульваре (тепер — бульвар Т. Шевченка), не була істотно пошкоджена підчас обстрілу, її черга настала потім:

Надамо слова Федорові Ернсту:

Хто не відвідав Терещенківського будинку у дні володарювання в Києві советської влади, той, звичайно, не може скласти для себе й приблизного поняття про розгром, учинений тут. Особливо тяжке враження