Дві культури - Олександр Боргардт

Автор достеменно описує нам те, що побачив на власні очі: як спеціальними гаками, що були заздалегідь приготовані, розтаскували по блоках старі мармурові будівлі, як розбивали ломами (“протів лома — нєт прієма” — за це його так люблять росіяни) те, чого не могли розтягти гаки; як висаджували в повітря те, чого не брали ні гак, ні лом. Все це було добре організоване та провадилося за певним планом: Херсонес цілеспрямовано нищився, квартал за кварталом.

Втім, щось таке могло би здивувати наївного шотландця, та не людину, яка обізнана з російськими звичаями. Пригадується та, чи не найбільш невдала їх війна, коли вони разом програли Цусіму та Порт–Артур, в ностальгічному смутку за котрими був створений кимось патріотичний вальс “На сопках Манджуріі” (де ім, шкода, так і не вдалося поставити ногу). Там, в цій короткій війні, вони теж не в стані були байдуже пройти повз саму бідну китайську фанзу, не розкатавши її по деревині, по жердині. Після цього знайомства з російською культурою, у місцевих людей з’явилося розхоже позначення для нових зайд — “ло–май–ло” (або, за новим правописом — “ло–майло”): слово, хоч і китайське, але з нього б’є в очі суто російська семантика. Яка віддзеркалює далеко не вторинний бік національного архетипу.

Потім, уже за наших часів, коли переможці вдерлися до Німеччини, мене — пам’ятаю, надто розважало те, що від Буга по Ельбу, в жодному будинку чи палаці, де вони побували, — не залишилося ні єдиного не побитого автоматними чергами люстра. “Великий Боже!” — думав я тоді, — “невже їм так мерзенні їх власні сурла!” Пригадувалося до цього, що європейські купці, відбуваючи торгувати з дикунами — запасалися люстерками. Котрі тими дикунами — високо цінувалися. Отже, виходить і дикуни бувають різні. Одних люстерко захоплює, а інших так само дратує. Потім пригадав, що в Росії дзеркала були заборонені ще першими Романовими, — чи випадково?

В Керчі, булій столиці Понтійської держави Мітрідатів, було багато мармурових будівель, що полишилися з тих часів. Готи й татари, що прийшли до Криму — зберігали старовинне місто, будуючись поруч. Все це було хутко та повністю знесене. Так само з іншими містами Криму. Саме значне з них — древня Кафа, з котрої за легендою вивезли стільки скарбів козаки Сагайдачного, — теж була дослівно стерта з землі. Навіщо? — а ось навіщо:

Взамен пышных городов из Тысяча и Одной Ночи русские построили несколько убогих уездных городов по российским трафаретам и частью из потемкинского романтизма, частью для екатерининской рекламы назвали их псевдоклассическими именами — Севастополей, Симферополей, Евпаторий. Древняя Готия от Балаклавы до Алустона застроилась непристойными императорскими виллами в стиле железнодорожных буфетов и публичных домов и отелями в стиле императорских дворцов. Этот музей дурного вкуса, претендующий на соперничество с международными европейскими вертепами на Ривьере, очевидно так и останется в Крыму единственным монументальным памятником “Русской эпохи”.

Але, все це — справи давні: якийсь там ХVІІІ вік. У інших, щоправда, це був не вік агресії, а вік Розуму та Просвіти. Скажуть тоді й інші були не ліпші (улюблений російський довід: всі, мовляв, хороші, а раз так — не треба й претензій!). Стверджуємо — краще, набагато краще; поводилися та поводяться. Тому що й зовсім свіжий приклад із нашого ХХ сторіччя. Коли росіян 1918 взали за горло німці, то їх Ленін несамовито верещав щось там про “мір бєз аннєксій і контрібуцій”. Коли ж вони 1945 чи не єдиний раз у житті заключили мир як переможці, то відразу пригородили собі чужі Куріли та шмат Східної Прусії; що жодного відношення до них, як відомо, не мали.

Зовсім непоганий — згодьтеся, приклад; приклад російської подвійної моралі.

На Курілах, окрім японських паперових будиночків і руйнувати не було чого, а от міста Східної Прусії були древніми, історичними та бездоганно утримуваними. Пригадаємо, як любовно відбудували поляки Гданьск та Щецін, що постраждали від війни: будиночок до будиночка, цеглинка до цеглинки.

У Східній Прусії, знову, було в організований спосіб знищене все, що нагадувало про минуле, все, що не пошкодила війна: палаци, замки, церкви та парки. Ну, хіба що окрім вілл, куди вібралася розводити своїх клопів та тарганів неробна російська солдатня в генеральських погонах. Щоб їх там прогодувати, до цієї булої житниці Німеччини прийшлося завозити все, від хліба до молока. Возять, слід так думати, — й досі. А колись… Почитаємо, що писав М.Є. Салтиков–Щедрін, який проїздив був цими місцевостями:

Я видел такие обширные полевые пространства в южной половине Пензенской губернии, но, под опасением возбудить в читателе недоверие, утверждаю, что репутация производства так называемых “буйных” хлебов гораздо с большим правом может быть применена к обиженному природой прусскому поморью, нежели к чембарским благословенным пажитям, где, как рассказывают, глубина черноземного слоя достигает двух аршин.

І — далі:

Это было до такой степени неожиданно (мы все заранее зарядились мыслью, что у немца хоть шаром покати, и что без нашего хлеба немец подохнет), что некто из ехавших рискнул даже заметить:

— Вот увидите, что скоро отсюда к нам хлеб возить станут!

Так що, як бачите, те, що трапилося тоді в Кримі, — випадком не було. Тому що дослівно повторилося вже за нашої доби та в іншому місці. Отже, не відхилення, а норма. З другого боку дозволимо собі — не як виправдання, ясна річ, — зауважити, що все це є ще деяким наслідком російської ксенофобії. Ніколи не відчує себе росіянин вдома в чужій йому країні (чому не сидить вдома? — то про це ви вже його запитайте). Не приймає його ксенофобна душа жодних там Шиг–Алєєвих, в крайньому разі — Щєголєвих. От і виходить, що жити йому, вбогому тілом та духом, серед роскошів палаців Мітрідата та готських будівель, — ніяк неможливо: душа не приймає. А значить і треба все це геть знести та