Дві культури - Олександр Боргардт

Звідтіля поступово зникне, щезне саме поняття культури, а нашадок цих людей, одвічних руйнувателів усього, постарається — як зможе, оббріхати й минуле, написавши про “крадєний блєск” великої ординської культури.

Російський історик Н. М. Карамзін (1766–1826), з чистокровних татарів Кара–Мурзіних, бажаючи полестити, чи то поганенькій Московії, чи то великій країні предків, десь написав, що Московська держава була мало не продовженням Алтин Орду. То була велика неправда. Вона, яка виросла та склалася цілком під протекторатом Алтин Орду, — змінила її не замінивши, не в стані, завдяки своїй первісно–дикунській ментальності, не тільки що розвинути, але хоча б засвоїти щось з її високої східної культури, знехтувала її великими духовними цінностями.

Не була, не стала Москва продовженням, чи навіть хоч тінню Алтин Орду, вона була — цілком, її запереченням. Не зуміла вона, після Петра належним чином засвоїти й культуру Європи; як і створити достойну свою. Хоча б — і чужими руками.

— Чи мав ти нагоди колись бачити подібне місто? — запитав Хубілай Марка Поло, простягнувши прикрашену кільцями руку з–під шовкової накривки імператорської галери, щоби вказати на мости, вигнуті понад каналами, княжі палаци з мармуровими сходами, що уходили під воду, легкі кораблі, рухані довгими веслами; баржі, з яких вивантажували кошики плодів на торгових майданах, балкони, альтанки, куполи, дзвінниці; сади на островах, що зеленіли віддзеркалюючись в сріблі лагуни.

— Ні, великий хане, — відповів Марко Поло, — я навіть не уявляв собі, що десь може існувати подібне місто.

Вандали Гейзеріха 455 року зайняли та пограбували Рим. Вони пробули в ньому лише два тижні та вичистили його з германською достеменністю, вивізши все, що знайшли — на їх думку, — вартісного. Щось порівняльне, хоч і в інших масштабах, можна було спостерігати 1945, коли росіяни допалися Німеччини, вивезли звідтіля все, що тільки було можна, від старих підштаників та мила, до прецизійних прокатних станів Йодера; але, вже за якийсь півдесяток років життя переможених та переможців — неможливо було порівняти. За жодним з параметрів. За кількістю, а головне — за якістю.

Будівель, щоправда, вандали не руйнували, але — зробили враження. Істеричний та мстивий Рим негайно придумав, а слухняна Європа увічнила слово “вандалізм”, що символізує дике та варварське відношення, обходження з предметами цивілізації та культури. Як ми можемо судити тепер, це було всього тільки пропагандним ухвитом, тому що вандали не поступалися культурою римлянам, але — що поробиш: як ми знаємо, бур’яни вкорінюються значно ліпше від культурних рослин. Так само в історії — ефектна брехня завжди поборе та витіснить скромну істину, що б ми там з вами не робили.

Однак, зауважимо при цьому, що справжнього вандалізму вони тоді ще не знали. А тому й пальми першості віддали не тим, кому треба.

Але, — облишимо жарти: чи може вважатися культурним або просто цивілізованим нарід, який нищить (систематично та свідомо) - пам’ятники культури інших народів? Відповідь може бути тільки одною — безумовно ні.

Наведемо деякі, не надто відомі, факти з історії Криму, того самого, скандально відомого за наших часів завдяки імперським зайдам, що налізли туди замість депортованого Москвою корінного населення Криму, а тепер верещать про “русскій Крим”.

Російська історія, як неважко помітити, не дуже полюбляє чомусь згадувати про Крим, — а, чому власне?

В. Ключевскій, вже який ретельний автор, а пригадує в т. 5 про Крим, як про доконаний факт. Він значно більше переймається тим, що був виданий “строгій маніфєст протів взяточнічєства” (яке й досі там) або те, що діти Салтикова виховувалися під керівництвом “брата Марата”, хоч ні те ні друге не мало істотного впливу на подальшу історію Росії. Дивна річ… чи там не було “побєд русского оружія”?.. Сучасна “Иллюстрированная история СССР” (Москва, 1974, с.85) лише констатує загальну врожайність 1783 року:

…в 1783 г. Крым и Прикубанье были присоединены к России; Азовское море стало русским; в подданство России перешли 50 тыс. кочевников–калмыков, которым отвели земли между Волгой и Манычем.

От, так — уявляєте, — взяли й перейшли…

Коли ще пригадати, що того ж 1783 було підписано Георгієвскій договір (“трактат”!), який на століття закабалив Грузію, то можна переконатися, що рік видався на диво вдалий. Щодо пограбунку, мається на увазі. Але й тут — тільки відмічене приєднання — і все.

Не позбавлене інтересу, однак, як же воно, це “прісоєдінєніє” — відбувалося. Поготів, що для цього не треба ритися в російській літературі, або ухильній, або й просто брехливій. В ті часи там опинився шотландський мандрівник, професор Кембріджу Е. Д. Кларк, що полишив дорожні записи. Дістати їх, мабуть, важко, але його розповідь коротко виклав Юрій Липа в своїй класичній книзі “Призначення України”, виданий 1938 у Львові (с. 43–44).

Пам’ятаю, за советів — вже по війні, коли Крим був очищений від свого населення, заселений людським мотлохом, конче спустошений та конче не в стані себе прогодувати, — з великим підйомом писали про розкопи в Херсонесі. Був і я 1962 на цих розкопах: пустир, кілька оброблених каменів. Якийсь вимощений дворик з невеличкою колонадою, залишки льоху. Все.

Але, що там Херсонес, — справа давня. Так, давня, та…

Кожний, хто бував у Кримі, міг сам переконатись, що там практично немає старовини. Нема будинку старіше від сотні–двох років, та й ті можна перелічити по пальцях. Є щось там від генуезців у Судаку, є стара кругла башта в Алушті, і — все. А — чому?

Бо в Кримі здавна, за 2000 років п. н. е. жили пеласги та кимеріяни, наші прямі балтицькі предки, жили загадкові таври, жили скити. Жили греки, готи, візантійці, генуезці; потім прийшли татари. Так,