Дві культури - Олександр Боргардт

Багато було безглуздо перепаскуджене (яку ж звірячу ненависть до будь–якої культури треба було на це мати!), але немало було й розграбовано — 40 картин, всі 188 шкіців та етюдів Верещагіна, два полотна Репіна, Одне Врубеля, три Маковського, різьби, альбоми. Було украдено й три малюнки Рембранта. Вони ніколи не були знайдені. Створюється стійке враження, ніби ці люди твердо знали, що вони є покидьки. Та мстилися за це на всьому світові, в тому числі на бездушних предметах. Але, щоб заслужити на цю помсту — треба було бути чимось видатним, прекрасним…

Втім, час іде, звичаї пом’якшуються навіть в Росії, і коли ця кримінальна зграя (то не перше їх навідування, бували й попередні, 1915 та 1939), вдерлася в кінці війни в Західну Україну, — вони вже не завжди рубали картини шаблями. Це вже робилося здебільшого за новітнім кримським зразком: культурно. 1952 виданий “Приказ N 375”. Згідно нього була проведена, як тепер кажуть про їх братів–сербів — “етнічєская чістка”. Тільки з одного Львівського худож–нього музею було вилучено більше трьохсот картин та пару десятків скульптур: експозиція цілого музею. То були твори всесвітньо відомих українських майстрів — Архипенко, Бойчук, Гординський, Грищенко.

Картини складали в штабель та спалювали, кам’яні різьби розбивалися, а металічні відправлялися на розтоп — як металобрухт. Ось так.

Варварство дикого натовпу замінилось варварством плановим, науковим та тотальним: варварством народу, нації, держави, — прогрес не оминув і Росію…

Останній розділ наводить на деякі суто практичні роздуми.

Ми живемо кілька років в умовах незалежності, але… Неодмінно виникає слушне запитання, а чи є незалежність та недоторканість будь–якої країни яка межує з Росією, — так само тривкі та надійні, як в Європі? Досвід історії вчить, що на жаль — ні. Крім того, хто може нас гарантувати від подальших погружальскіх? Бо Україна є єдиною в світі країною, що вимушена годувати у себе мільйони своїх ненависників, які своїх почуттів навіть не приховують.

Ми — країна бідна чужим добром, скажімо — рембрандтами та веласкесами, — не Росія, ніколи й нікого не грабували. Але, у нас є власні немалі культурні скарби, які нам навіть дорожчі. От, про них і слід би тепер, коли маємо яку–неяку державу, — якось потурбуватись, подбати. Справа в тому, що до нас, до Києва, почали з цілком безпечних місць світу — звозити наше. Передали з Чехії архіви О. Олеся; привезли з Канади архіви У. Самчука. Добре, але — навіщо? — чи будуть вони в Києві у більшій безпеці ніж у Празі або Торонто? Та в жодному разі…

От і слід би нам тримати свої культурні скарби, хоч і у власних руках, але десь подалі від Москви, чим далі, тим краще — хіба не так? Думається, у братній Канаді нас би правильно зрозуміли.

Просто для того, щоб не повторювалося більше те, що розпочалося ще 1169, а в останні рази було вже у ХХ столітті. Чи історія, бува, дійсно нічого не вчить?

Но речь идет здесь отнюдь не только о тех традициях, которые сообщаются человеческому уму историей и наукой: эти традиции составляют лишь часть мировой памяти. А много есть и таких, которые никогда не оглашались перед народными собраниями, никогда не были воспеты рапсодами, никогда не были начертаны ни на колоннах, ни в хартиях; самое время их возникновения никогда не было проверено исчислением и приурочено к течению светил небесных; критика никогда не взвешивала их на своих пристрастных весах; их влагает в глубину душ неведомая рука, их сообщает сердцу новорожденного первая улыбка матери, первая ласка отца. Таковы всесильные воспоминания, в которых сосредоточен опыт поколений: всякий в отдельности воспринимает их с воздухом, которым дышет.

Ми розглянемо тут іще один своєрідний аспект російської культури, простіше кажучи — кримінальний. Так, так, це не помилка, саме так. Бо де ви ще бачили, наприклад, щоб бандитський або “блатной” пісенний фольклор займав в народній культурі таке почесне місце? — де й коли? Погодимося відразу, що розглядати з цього боку будь–яку іншу з європейських культур, скажімо, данську або італійську — справа безперспективна, але тут… Втім — побачите самі.

З приводу співвідношення історії та моралі — є різні точки зору, різні концепції та підходи. Наприклад французький історик Марк Блок, — заперечував моралізаторський підхід до історії. Неплідно, вважав він, дорікати депутатам французького революційного конвенту їх кровожерну аморальність. Треба насамперед встановити, а чого ж насправді хотіли люди? Коли його самого підчас війни зліквідували в німецькому концтаборі, — ми не знаємо, на жаль, чи вдалося йому, хоча би в обличчі смерті, — довідатись, а чого насправді хотів тоді німецький нарід? Відомостей про це — у нас, на жаль, немає.

З другого боку, римський історик Тацит — надовго перед ним, — високо цінував моральні уроки історії; та широко і не одного разу їх використовував.

Думається, що як з історії не тягнути уроків, в тому числі — моральних (щоб не повторювати її помилок), то вона просто втрачає будьякий сенс та інтерес, перетворюючись або в читання на дозвіллі (от, жили люди!), або підданою ретуши та патріотичному прикрашательству, — у засіб власного звищення: як “славная історія россійская”.

А витягнення уроків потребує, та не в останню чергу, витягнення моральних уроків з минулого, його моральної оцінки. Але, з цим виникає одне законне та очевидне питання: а за якою мораллю належить оцінювати минуле? — за сучасною, за тодішньою? Запитання, немов би, аж як вчене та заплутане, але — дивлячись для кого. А, що вони, власне, таке? — теперішня, тодішня? Чи, скажімо, красти колись було добре, а тепер стало погано? — чи навпаки: “грабь награблєнноє!”? Все