Дві культури - Олександр Боргардт

Виявляється — полишили. Та й немало.

Мандрівники, які навідували Кримське ханство, в один голос захоплювалися тим, що весь Крим складався з древніх та добре утримуваних міст, де можна було наочно прослідкувати всю довгу історію півострова по будовах, від античності та по ХVІІІ ст.

Крим був на той час квітучою країною, дослівно квітнучим садом, який годував кілька мільйонів людей (різні джерела наводять від 3 до 5 млн.). Зауважимо, що післявоєнний Крим, населення якого ніколи не перевищувало 2 млн. — ніколи не годував себе сам. Більшовики, найнерозумніші та найнедолугіші з історичних росіян, все приписували — пам’ятаю, сухості клімату, бракові води. Чи не пригадуєте, як ці недоумки завели поливальні машини та поливне землеробство (яке знищує плідність грунту за пару десятків років) навіть там, де його зроду не було? Провели вони до Криму й воду з Дніпра. Але, все одно — не допомогло.

Отже, все ясно, але — де брав воду квітучий татарський Крим? Побачимо, що нам пише з цього приводу великий знавець кримської культури, Максим Кирієнко–Волошин:

Основа всякого хозяйства — вода. Татары и турки были великими мастерами орошения. Они умели ловить самую мелкую струйку почвенной воды, направить ее по глиняным трубам в обширные водоемы, как кровеносной системой оросить сады и виноградники по склонам гор. Ударьте киркой по любому, совершенно бесплодному скату холма, — вы наткнетесь на обломки гончарных труб; на вершине плоскогорья вы найдете воронки с овальными обточенными камнями, которыми собиралась роса; в любой разросшейся под скалой купе деревьев вы различите одичавшую грушу и выродившуюся виноградную лозу. Это значит, что вся эта пустыня еще сто лет назад была цветущим садом.

Ось, за рахунок чого квітнув Крим Гиреїв, — труду, працелюбності та високої винахідливості. Саме того, чого не має та не може мати його нинішнє “насєлєніє”. “Рєспубліка Крим” — га! — це ж треба додуматися…

Доживи, дотривай Крим Гиреїв до наших днів, він — несумнівно, став би центром, Меккою світового туризму — не гірше від Еллади, але… З таким сусідом ніхто довго не протягне, настав і його час. Як пише той самий автор:

Но в ХVІІІ ст. Дикое Поле затопляет Крым новой волной варваров. На этот раз это более серьезно и длительно, так как эти варвары — русские, за их спиной не зыбкие и текучие воды кочевого народа, а тяжелые фундаменты Санкт–Петербургской империи.

І — далі:

… для царства Гиреев: уже воспринявших и кровью и духом все сложное наследство Крыма с его греческими, готскими и итальянскими рудами, конечно, русские были только новым взрывом Дикого Поля. И держат они себя так, как обычно держали себя пришельцы с Дикого Поля: жестоко и рвзрушительно. Еще с первой половины ХVІІІ века, с походов Миниха и Ласси, начинается истребление огнем и мечем крымских садов и селений. После присоединения при Екатерине, Крым, отрезанный от Средиземного моря, без ключей от Босфора, вдали от своих торговых путей, задыхается на дне глухого мешка.

Хоча “прісоєдінєніє Крима к Россіі” й датується 1783 роком, але не слід гадати, що це було наслідком короткої кампанії, деякого бліцкрігу. Спадковий раб та холуй — це нездарний солдат, найгірший з можливих. єдине, що його гріє, так це жага грабунку. Тому й бліц–крігів в історії російського імперіалізму — не бувало. Всі захвати досягалися багаторічною ескалацією, накопиченням дрібних успіхів, перемог із багаторазовою перевагою сил, та з великою кров’ю — життя рабів нічого не варте.

Спроби захопити Крим починаються вже в ХVІІ столітті. В 1687 році стоп’ятидесятитисячне російське військо намагалося напасти Крим, але не долізло й Перекопу, — російські пішаки ледь не пропали у степові. Бо ж це тільки “для кінських ніг немає далеких доріг”.

Напад був повторений через два роки, та — з тим же успіхом.

Тільки 1736 п’ятидесятичотирьохтисячній армії Мініха вдається прорвати Перекоп та вдертися до Криму, зруйнувавши й Бахчисарай. Кримський літописець напише про це так: “Московіти знову, подібно до злих духів, проникли до чистого тіла Криму та вдруге насмілилися зруйнувати та спустошити город Карасу. Граф Лассі з тою ж німецькою ретельністю зайнявся спустошенням степів та руйнуванням міст. Він спалив 1000 сел, що уціліли від Мініха з тої причини, що були осторонь його путі”.

Потім, ще до вдалого походу 1783, Єкатеріна ІІ задумала провокаційний прожект: переселення християн з Криму до України. Це переслідувало дві цілі. Поперше, скласти для Європи враження, що життя християн у Кримі — непереносне (вони мали там усі права, крім права навідувати мечеті). Це мало якось виправдати російську агресію в очах християнської Європи. Подруге, це мало послабити Крим, оскільки значна частина кримської торгівлі перебувала в руках греків та вірмен, а вони були переважно християни.

Втім, із цієї чергової російської афери, здається, мало–що вийшло.

Відмітимо, що серйозних боїв тоді, підчас остаточного “прісоєдінєнія”, — в Криму не було. Росія, вірна своїй стратегії стервоїда, що затаївся на відлюдді окраю континенту, — завжди вичікувала слушної миті для вирішального нападу. Коли жертва зможе поставити її незчисленній, але незмінно мізерній солдатні, — мінімальний опір. Так було й тоді. Тому жодних серйозних пошкоджень військового характеру — в Кримі тоді не повинно було бути. Однак…

Едвард Кларк пише, що Херсонес був заселеним містом, де й у тисячолітньої давності античних будовах, підтриманих в доброму стані, жили люди. Це не означає, ясна річ, що там не було й більш нових будівель. Херсонес розлягався на півострові поблизу теперішнього Севастополю, та куди спочатку й прийшла солдатня Мініха. Кларк свідчить: “Як тільки прийшли московіти — все вмить було зруйноване. Ці варвари зайнялися своєю улюбленою справою —