Дві культури - Олександр Боргардт
Друге посилання (перше речення з нього ми вже теж цитували) - займаємо у російського історика, дослідника древнього російського побуту. Втім, описувані ним звичаї зберегалися, мабуть, до самого ХІХ ст.:
Нередко случалось, что господин насиловал своих рабынь не обращая внимания на их мужей, растлевал девиц; случалось, что убивал до смерти людей из своей дворни, — все ему сходило с рук. Самые слуги не имели понятия, чтобы могло быть иначе и не оскорблялись побоями и увечьями: за всяким тычком не угоняешься, гласит пословица; рабу все равно было, справедливо или несправедливо его били: господин сыщет вину, коли захочет ударить — говорили они.
[Н. Костомаров, Истор. моногр. и исслед.]Можна тут звернути уваги на наслідки подібного відношення. Все це повністю знімало почуття провини та зрівнювало різниці поміж справедливістю та несправедливістю. Не випадково ж у сучасній Росії найвищий рівень злочинності гармонійно суміщується з повною безкарністю: ідеал, до якого йшли віками, — нарешті досягнуто!
Побиття, як ми вже казали, було санкціоноване зверху обов’язковим для всіх православним “Домостроєм”, до цитування якого (щоб нам не дорікнули упередженням) ми й перейдемо. Він рекомендував голові родини бити всіх не оглядаючись, не за щось там, а так — профілактично, на всякий випадок. Ось коротка настанова до виховання дітей:
Любить их и беречь и страхом спасать; уча и наказуя, и рассуждая раны возлагать. Казни сына своего от юности и будет покоить тебя в старости; не ослабевай бия младенца: если жезлом бьешь его — не умрет, но здоров будет; бия его по телу, душу его избавляешь от смерти.
Пошлемося з цього приводу на того ж таки Н. Костомарова; вже спеціально, — щодо дружин:
Обращение мужьев с женами было таково: по обыкновению у мужа висела плеть, исключительно назначенная для жены и называемая дурак; за ничтожную вину муж таскал жену за волосы, раздевал донага, привязывал веревками и сек дураком до крови — это называлось учить жену; у иных мужьев вместо плети играли ту же роль розги, и жену секли как маленького ребенка, а у других, напротив, дубина — и жену били как скотину. Такого рода обращение не только не казалось предосудительным, но еще вменялось мужу в нравственную обязанность. Кто не бил жены, о том благочестивые люди говорили, что он дом свой не строит и о своей душе не радеет, и сам погублен будет и в сем веце и в будущем, и дом свой погубит.
[Н. Костомаров, Истор. моног. и исслед., Санкт-Петербург, 1887, т. ХІХ, с.148]В цій галузі доходило й до досить поганих анекдотів. Той самий Герберштайн наводить одного з них у своїй книзі “Московія”; читаємо:
В Москві живе такий собі зброяр на ім ’я Йордан з Галлю, що в долині Інну, який взяв жінкою росіянку, та коли вони вже чимало прожили, вона одного разу дружньо запитує його: "А чому ти мене не любиш?" Він їй каже, що любить, а вона на це йому: “Я не бачу від тебе ознак цього". Він питається, а яких знаків вона хоче? "Ти мене ще не побив" — каже вона. Тоді він сказав, що ніколи не думав, що побиття — це ознака любови, але з цим не забариться. Невдовзі він немилосердно побив її, та повідомив мене, що вона ще ніколи не являла стільки любови до нього. Це він застосовував все більше. Наприкінці (ми тоді ще були в Москві) він взагалі, — забив її до смерті.
[Зигмунд фон Герберштайн, Московія, с.78]Биття та батоження — то деякий інваріант російської історії, дещо постійне та незмінне, як сама Росія. Змінювалися форми, засоби: батіг, казача нагайка, шпіцрутен, шомпол, але полишалось биття, як загальна російська домінанта. Написана Н. Н.Єврєіновим “История пытки в России” — могла б стати шкільним підручником з історії Росії.
Російське суспільство — це суспільство одвічно побудоване на садистично–мазохістичних засадах.
Всі спроби звести відповідальність за ці дикунські основи культури на монголів та оте “татарскоє іго”, яких чинили неперервно від Карамзіна та Пушкіна й по Міклухо–Маклая та Ключевского (не виключаючи й сучасних наукових пройдисвітів) — шиті білою ниткою. Все це є нахабна та свідома брехня. Наклепи.
Тому що, — нагадаємо ще раз ту саму статтю “Закону” монголів, зібраного та кодифікованого ще за Чингіс-богдохана; згідно якої вдарити (не побити!) жінки або дитини, — вважалося за кримінальний злочин.
А що ж сказати про ті статті “Яси”, котрі присвячені охороні навколішного середовища, статтях, які невідомі й досі численним європейським законодавствам?
Те саме — з енциклопедіями. Першою в Європі була, здається, видана в середині ХVІІІ ст. Французька енциклопедія, а першої в Росії видадуть сто років потім німець Брокгауз та єврей Єфрон, але…
Першим у світі надумав накопичувати та інтегрувати людську мудрість великий Тибет, Країна Снігів, і ніхто не може сказати, коли з’явилася там перша енциклопедія. Скельні написи орхоном на берегах сибірських та монгольських рік, що відносяться до VІІІ ст. н. е., — вже містять часом цитати з тюркської енциклопедії “Кудатку Білік”, а двохсоттомова монгольська енциклопедія “Данджур” явилася світові на сторіччя раніше від Французької.
* * *Якщо в Алтин–орду ми зтикаємося на той час зі справжнім розквітом літератури, то цього аж ніяк не можна сказати про Росію, що б там не писали різні патріотичні дослідники, тому що за себе завжди промовляють факти. Для літератури необхідна мова, якою ця література
