Дві культури - Олександр Боргардт

Як ви помітили, все це — на протязі одної сторінки, так що… Досить непогана, ще одна ілюстрація до отого їхнього дологічного мислення.

“Наши предки ничего не знали…”, але — мало знають, як бачимо, їх прямі нащадки, тому що немає такої “дизентерийной палочки”, шкода; була та є дизентерийна амеба. Повчально, що як описаний М. С. Лєсковим анонім — дещо соромився своїх патріотичних поглядів, проповідуючи їх анонімно, то вже В. О. Чівіліхіну такі обмеження — і зовсім не властиві. А чи не в тому, бува, є сутність того, що в Росії вважають прогресом?

Тепер — подумаємо самі: в чому ж причина? Бо ж ясно, що анонім М. Лескова, який виспівував хвали на честь “курной ізби”, скромно приховуючи своє ім’я, як і нахабствуючий патріот В. Чивіліхін, — намагаються кричущий недолік перетворити на якесь достоєнство, зняти патріотичної сметанки, можна так сказати, — з чистісінького лайна. А, в чому ж воно насправді була справа?

Ясно, в загальних рисах, що справа тут — насамперед, все в тому ж первородному гріхові Росії — рабовласницькому устрої; тобто — в самій “русской ідєє”. Маси росіян, що з великим задоволенням пораблювали інших, потім самі, добровільно (посилання на чергові кнування будь–яких “інозємцев” — категорично відкидаються!), з причин самої тільки заздрості одне до одного позбавили себе волі та людської гідності разом — “хай ні в кого нічого не буде!”, стали народом, що безнадійно опустився. Це — ціла новація історії (“особий путь Россіі”), тому що ми знаємо в будь–якому народі опущених людей, але цілий нарід, що опустився? — це, без жодних сумнівів, дещо принципіально нове. Таке, шо немає собі жодного іншого прикладу в історії людства.

І — дійсно. Добудувати димохід, це не автомашину придбати в умовах “реформ та ринкового господарства”, на це не треба бути обов’язково спекулянтом. Поготів, димохід виготовлюється з того ж що й піч, та становить аж ніяк не більше ~ 10% її вартості. Значить — “сойдєт і так”, а це й є принцип опущеної людини; принцип повернення назад, до худоби.

“Курная ізба” — то не єдина ознака такого статусу. Коли замість нормальної хвіртки лазять все життя через дірку в паркані, коли протоптують на газоні доріжки напряму, як худоба, коли пруть на червоне світло, то все це є видиме свідоцтво того, що ми маємо справу зі здавна опущеним народом.

А значить, і культура цього народу, є культурою опущених людей.

Це, до речі, здавна примітив розумник П. Чаадаєв (1794–1856), прочитайте хоч би це, воно цього варте:

Оглянитесь кругом себя. Разве что-нибудь стоит прочно на месте? Все — словно на перепутьи. Ни у кого нет определенного круга действия, нет ни на что добрых навыков, ни для чего нет твердых правил, нет даже и домашнего очага, ничего такого, что бы привязывало, что побуждало бы ваши симпатии, вашу любовь, ничего устойчивого, ничего постоянного; все исчезает, все течет, не оставляя следов ни вовне, ни в вас. В домах нащих мы будто в лагере; в семьях мы имеем вид пришельцев; в городах мы похожи на кочевников, хуже кочевников, пасущих стада в наших степях, ибо те более привязаны к своим пустыням, нежели мы к своим городам.

Життя та культура цілого народу (досить численного), що цілком складається з “врємянок”… Тут є над чим задуматися.

Відмітимо, що традиції “курной ізби” — живі й посьогодні. Зайдіть до будь–якої громадської споруди булого СССР та обдивіться навкруги. Ви напевно, не викриєте ні вентіляції, ні звичайної хвірточки. Певний, якби більшовикам пощастило би добудувати свою Вавілонську башту ХХ віку, отой Дворєц Совєтов у Москві, увінчаний велетенською постаттю симбірського пігмея, — і там не було б і єдиної хвірточки. Скажить, поклавши руки на серце, — а часто бачили ви працюючою вентиляцію в німецьких вагонах? — котра розрахована на постійну дію.

Відмітимо до того, що в Алтин Орду, як і в будь–якій іншій країні світу, ніхто й ніколи, природно, не жив у “курних ізбах”.

Цілком пасував до “курних ізб” і весь останній побут російських людей.

Найрозповсюдженіші побутові археологічні знахідки на Волзі, це залишки дощових парасолек, люстерок, олійних світильників та індивідуального столового посуду. Чи було щось із цього в Росії? — далебі… Там “баби слєплі у лучіни”, про парасольки довідалися лише у XVII ст., а люстра були найсуворіше заборонені ще за перших Романових “бєсовскоє ізмишлєніє!”. Про те, що сьорбали зі спільної миски, що бідні, що багаті, — і згадувати не будемо.

Або ось, ще одне, — як порівнювати російський “Домострой”, де потрібно було не жаліючи бити щодня жінку й діти — “терзая тело спасать душу”, та… та, хоча би кодекс законів Монгольської конфедерації — “Ясу” (Закон), де була стаття, за якою вдарити жінки або дитини — вважалося кримінальним злочином?

Адже в Росії “Домострой” був обов’язковий. Не дотримуватися його було все одно, що за більшовицьких часів демонстративно проігнорувати якісь збори або святкову демонстрацію. “Домострой” був настановленням до православного трибу життя, а значить — обов’ язковий для всіх православних. А коли в країні є щось зовнішнє, але обов’язкове для всіх, — то це й є тоталітарна країна.

Першою та вирішальною рисою російського суспільства, російського трибу життя, — є, ясна річ, рабство. Воно прийшлося однаково до душі як верхам, так і народові. Треба бути, мабуть, зовсім сліпим, щоб не помітити: з відміною рабства 1861 року й розпочалася в Росії низка соціальних криз, котра продовжується аж до наших днів. Це неможливо порівнювати з отими сторіччями соціального миру, який панував у Росії перед цим нещасливим роком.

Повчально буде коротко прослідкувати цю притаманність до рабства через пару посилань. Щоправда, перше з них ми вже наводили вище, а тут наведемо ще раз для зручності. Воно відноситься до XV ст.:

Нарід цей має таку природу, що радий кріпосному