Дві культури - Олександр Боргардт
Такою є сувора та проста правда історії, та від неї нема куди подітись. Пігмей не в стані зупинити велетня, як би йому того не хотілося. Вже просто тому, що пігмеї зупиняють велетнів тільки в казках. Сили тодішньої та й наступної Росії, та сили монголів, навіть окремо взятої Алтин Орду, — були неспіврозмірні, як неспіврозмірні були рівні військового мистецтва монголів та всіх інших сучасників; тим пак — росіян.
Про те ж саме, взагалі, пише нам і другий автор, та з тою ж повною відсутністю будь–яких резонів. Якщо все це не є свідомою брехнею, тоді — знову, дологічне мислення. Перетворення дійсності на слова, а потім їх перетворення: за бажанням.
Підсумуємо. Твердити щось подібне наведеному здатний або повний невіглас, або шахрай, який розраховує на невігластво слухачів та читачів. На превеликий жаль. Пригадується з цього приводу російське прислів’я, яке саме сюди пасує: “врі, да знай мєру!”
Брехнею є все це й з іншої причини. В битві 1223 в долині Кальмуса — монголам маршала Субедея протистояли українці, половці та алани, але там не було нікого з півночі, з російських князівств.
Після свого утворення Алтин Орду, мала за плечима історичні традиції двох великих каганатів, більш старого Булгарського з V ст. та Хазарського (з VІІ ст.); підчас походу Бату–хана 1237–38 рр., росіяни поставили монголам деінде непогоджений опір, але хутко визнали себе васалами приволзької держави.
Мовчать, та всі разом, про те, що росіяни потім систематично приєднувались до “хіщной монгольской орди” (ніхто не неволив, це можна довести) в її походах на захід. Чи нагадати? Проти Литви 1275, проти Аланії та Північного Кавказу 1277, проти Польщі 1280. На Закарпаття 1285, знову проти Польщі 1286 та 1287 років. У наступному сторіччі це походи 1333 та 1340 років на Смоленск, на Білу Русь; тобто — вже на прямих єдиновірців — православних. Цей перелік можна було б продовжити й на наступні сторіччя.
Які вони вояки — всі добре знають, та й нечислені були. Отже, татарам вони не були надто потрібні. А приєднувалися з двох причин: щоб засвідчити вірнопідданість, а потім — і собі пограбувати. Те, що від монголів полишиться. Як зграя гієн супроводжує прайд левів.
Але, звернімося тепер до третього автора. Він вже не годує нас ідіотичними байками про Росію — рятівницю невдячної Європи, але — вживаючи відбірно расистську термінологію (тепер це не повинно нас дивувати) — “висшіє” й “нізшіє” раси, навіює нам думку про те, що — от: російська раса — вища, “історічєская” (та християнська), а — то, монголи, без сумніву, нижча раса — дикуни.
В той же бік гне й совєцький расист (котрий, однак, і з Соловйовим поруч не сів би!):
Все легенды о якобы высоком культурном уровне золотоордынских татар не имеют под собой никаких оснований. Весь внешний блеск золотоордынских памятников — краденый, подобно тому, как на военном и фискальном грабеже было основано само существование этой реакционной, разбойничьей, полурабовладельческой державы.
[С. Толстов, у зб. По следам древних культур, Москва, 1951, с. 295]Бачите — “крадєний” (“блєск”), а значить, схоже, украли вони його в кого? — правильно! — у росіян, у “вищої раси”. Щодо “полурабовладєльчєской”, то тут автор бреше — і оком не мигне. Бо якщо в Росії рабство та работоргівля були її соціальною основою від її початку та до 1861 року (офіційно), то в Монгольській державі інституту рабства, як відомо, взагалі не було.
А в цілому — непоганий зразок брудного паплюження чужої репутації. Зворотній бік нахабного вивищення власної, досить сумнівної.
Дозволимо собі тут, та з приводу того ж “крадєного блєска”, невеличкого відступу. Краденою є, як відомо, назва — “Росія”. Бо це є златинізована назва Русі, хоч Київської, а хоч і Білої, а все одно — не тої. В Новому Світі були, щоправда, і “Нова Еспанія”, і “Нова Англія”, але — постривайте: не просто, а — “нова”. Росія називається Россією з Петровських часів. До цього вона благополучно іменувалася Московією. Якщо ми приймемо, як воно про це вже писалося, що незалежність північних колоній від Києва, які згодом стали Росією, йде від 1169 року, то… Виходить, що росіяни більше півтисячоліття (!) не знали (або не пригадували, забули), що вони — нащадки “россов”. А потім раптом узнали, що вони чистопородні росси (чи, бува, не від іноземців?), та й загордилися як один, благородною гордістю Пніна. Цікаво, чи не так?
Так от, а такий “блєск”, він — не крадений?
Нагадаємо, на всякий випадок, для тих, хто не знає, що в Київській Русі наче й “курних ізб” не було.
Але, як ви знаєте, їм і цього стало замало. З часом вони перехрестили себе на “Вєлікороссію”, а булу метрополію переіменували на “Малороссію”. Це, уявляєте, як би раптом США, ні сіло ні впало, об’явили себе “Великобританією”, а островне королівство обізвали б “Малоанглією”, — чи не так?
Воістину, від скромності Росія не помре…
От, ми тепер і спробуємо розібратись, — а хто ж був насправді вищий, а хто нижчий. І хто в кого та що саме — вкрав.
Зауважимо, що в цих питаннях у світі й досі царюють брехливі упередження, нав’язані російською історією. Більшовики ж, як ніхто інший підтримували брехливі міти про одвічну відсталість пораблених насильством народів, які набагато перевищували росіян культурою: підготовчий етап для зросійщення та геноциду.
* * *