Дві культури - Олександр Боргардт

У нас нобелівських лавреатів немає, так склалося. Ні на політичному грунті, ні на будь–якому іншому; хоч і могли би бути. Чи шкодувати за цим? — але, навіщо? Бо ж для світу ми просто не існували; для якоїсь його частини — не існуємо практично й зараз. Світ турбував (та турбує й досі) - виключно благостан Росії: традиції ХХ сторіччя — бережуться. Щоб, упаси Боже, з нею чогось там не трапилось. Не пропав би з мапи світу цей єдиний в своему роді розплідник агресії, тоталітаризму, безправ’я та “бєспрєдєла”. Бо, — як же тоді жити без неї нещасній Європі? — як жити світові?

А ми? — а ми — це десь там “на югє Россіі”…

Тепер — часи міняються. На мапі світу знову з’явилися ми, ігнорувати нас уже не можна. Не та вже Росія (може ще й видужає?), а ми — незалежні. Все буде надалі визначатися тим, як ми нею — цією незалежністю — розпорядимося.

О мощи этой городской культуры, о том, что золотоордынские Сарай и Новый Сарай были красивейшими городами мира в ХVІ в., говорят свидетельства современников.

Відносини з монголами та приволзькими тюрками відігравали немалої ролі в російській історії. Вони охоплюють біля трьох сотен років політичного та культурного спілкування двох народів, та не могли за цей час не вплинути на їх історію та культуру.

На чому ж вони полягали, ці відносини? Про них писали багацько діячів російської культури, відомих та менш відомих, починаючи з О. С. Пушкіна:

Русские необозримые равнины поглотили силу монголов и остановили нашествие на самом краю Европы; варвары не осмелились оставить у себя в тылу порабощенную Русь и возвратились в степи своего Востока. Образующееся просвещение было спасено растерзанной Россией…

Ось така, не більше й не менше: зупинили “варваров” та врятували Європу.

Зробив свій внесок, вніс власну лепту й представник нового класу “разночінцєв” (а по–нашому — просто люмпенів), збіглий попович та “прєдтєча діалєктічєского матєріалізма”, М. Г. Чернишевский, читаємо:

Нет, не завоевателями и грабителями выступают в истории политической русские, как гунны или монголы, а спасителями, спасителями от ига монгольского, которое они сдержали на мощной вые своей, не допустив его до Европы, быв ей стеной, правда, подвергнувшейся всем выстрелам, стеною, которую вполовину разбили враги.

Бачите, це після нього, “прєдтєчі”, росіяни не тільки що нікого не грабують вщент, але навпаки — всіх рятують. Процитуємо тут і третього з них, філософа В. С. Соловйова, сина не менш відомого російського історика С. М. Соловйова; він пише:

Для московского государства на месте этих благотворных воздействий стали тягостные и унизительные отношения к хищной монгольской орде. Влияние этих отношений было двоякое и вдвойне вредное. С одной стороны подчинение низшей расе и постоянные сношения с нею оказывали уподобляющее действие на русских (особенно при полном разобщении их с Европой), понижая их духовный и культурный уровень. А с другой стороны так как несмотря на это понижение за русскими все-таки оставалось преимущество христианской и исторической нации, то постоянное сознание этого преимущества в сношениях с монголами (не уравновешенное никаким международным общением в другом направлении), развивало в московских людях национальное самодовольство и гордость.

Як “національноє самодовольство і гордость” тут розуміється та імперська паранойя себелюбства, окремого та колективного, котра є незмінно присутньою в Росії.

Цілком вражаючою, часом нагадуючи — зайвого разу, прозріння І. Павлова, — буває ота чіпкість російської думки там, де необхідно створити на власну користь черговий брехливий міт! Не становить найменшого труду однозначно з’ясувати, що міт про “татарскоє іго”, ті чи інші контури якого проступають в усіх трьох наведених висловах, — є чистою вигадкою. Пройшовши Руссю зі своїми двома чи трьома туменами, Бату–хан мав лише намір полякати своїх майбутніх сусідів та привести їх до васальної залежності від своєї держави. Що й сталося, не без успіху. Те, що влада “вєлікого князя” легітимувалася в Орді за допомогою “ярлика” — чи не завжди було чисто формальною процедурою. Не має жодного відношення до “іга” й обкладення даниною. Пригадайте, які данини, величезні та систематичні — тонни золота, виплачувала Візантія Україні — Гунському каганатові, але — хто ж це й коли в Константинополі написав, що Візантія перебуває під “гуннскім ігом”?

Тут брехалося та брешеться широко й вільно — “татарскоє іго”!

Гадаю, що більше цитувати нема потреби. Все наведене є досить типове, та — хоч і коротко, але вичерпує російське відношення до монголів. Зауважимо, що останнє — монголи, є деяке літературне перебільшення. Сусідом Росії була найзахідніша частина великої монгольської федерації, що розлеглася від Китайського моря та Тихого океану — до Чорного моря, — Алтин Орду, а в ній власне монголи не відігравали істотної ролі. Це була, чи не цілком, держава волзьких угрів та тюрків.

Розберемося тепер по суті в усіх наведених твердженнях. Почнемо з О. Пушкіна. Отже, “образующєєся просвєщеніє било спасєно растєрзанной Россієй”. Від “варваров”, природно. Як? — але ж це вже зовсім просто — “русскіє нєобозрімиє равніни поглотілі сілу монголов”. Це — вибачте, які ж такі “русскіє нєобозрімиє равніни”? — чи, бува, не ті, що між Москвою та Коломною? — бо, де ж тоді було взяти інші?..

Наведемо деякі неспірні факти, котрі могли би бути відомими й господіну Пушкіну, якби ж він поцікавився їх узнати.

Вірішальний бій з монголами на Калці відбувся 1223 року.

На той час Монголія розлеглася від Тихого океану та по Каспій (Китай та Іран іще не були повністю завойовані) та намірювала так, десяток мільонів кв. км., на яких жили