Дві культури - Олександр Боргардт

Сучасна Німеччина просунулася шляхом науки ген куди, далі ніж Англія, але стала варварською країною. Багацько з того, в що вірив і заради чого працював Уеллс, матеріально втілене в нацистській Німеччині. Там порядок, планування та наука, яких підтримує держава, криця, бетон, літаки, — і все це поставлене служити ідеям, гідним кам ’яної доби. Наука воює на боці упередження.

Чи не те саме, по суті, ми маємо й тут? Чи можна порівнювати принципово р і з н і за своїм змістом культури? Культуру, засновану на ксенофобії, расизмі та імперській ідеї, та культуру надихнену ідеями рівності, свободи та незалежності? Важко…

Вони, воістину, — непорівняні.

Але, крім “вєлікіх пісатєлєй” доморощеного визнання, в російській літературі були, бували, письменники міжнародно визнані, — лавреати Нобелівської премії — І. О. Бунін (1933), Б. Л. Пастернак (1958), М. О. Шолохов (1965) та О.І. Солженіцин (1970): як з ними? Бо ж у нас — не було ні єдиного.

Однак, — а як же з ними? — з ними теж потрібно спочатку розібратись.

І. О. Бунін (1870–1953) був дійсно великим пмсьменником, можливо — кращим з російських письменників взагалі. Премії отримав абсолютно по заслугах, але… Хто ж наважиться заперечити, що й тут могли бути політичні мотиви? — поставити на місце знахабнілу більшовичню з їх горькімі та олєшамі.

Присудження Нобелівської премії Б. Л. Пастернаку (1890–1960) за його роман “Доктор Живаго” (а він і став безпосереднім приводом) — тягне в той же бік, тому що “доктор” сам по собі — того ніяк не вартий. Не великий твір. Якщо ви читали, ясна річ.

Про малописьменного пияку та зоологічного жидофоба М. О. Шолохова (1905–1982) — годі й казати. Тут зібралося разом все. І його щорічні вояжі до Швеції (за державний рахунок) з нахабними домаганнями, напоюваннями та хабарами. А разом і бажання боягузливого Заходу з його ідіотичною “разрядкой”, якось вгамувати скандал з Пастернаком та висловити таким чином своє задоволення новою владою в Москві.

Тому що, коли “Доктор Живаго” цієї премії не вартий, то “Тихий Дон” — не вартий тричі.

Поставимо запитання руба: а які такі стилістичні та літературні красоти відкриті світові в цьому творі відомого автора, котрий у приватному листуванні з видавництвом, кажуть, робив десятки грубих помилок, граматичних та орфографічних — на сторінку тексту? Або так: а які такі загальнолюдські пристрасті та проблеми займають мавпятник його героїв, крім відверто тваринних? Яку мудрість з його книг міг винести читач, окрім — скажімо, — “єслі сучка нє захочєт — і кобєль нє вскочіт” — та в подібному ж роді.

Нобелівським лавреатам належить читати нобелівську лекцію, презентуючи нею себе — світові; себе та своє мистецтво, викладаючи накопичену життєву мудрість. У інших подібні лекції бували й подією світової культури. Ніколи не бачив нобелівської лекції М. О. Шолохова, хоч її мав би писати, без жодного сумніву, весь “лічний состав” відділу пропаганди ЦК. Що ж він там — цікаво — виклав у ній світові, цей пропитий до шпику кості поміщик станіци Вєшєнской, так обожнюваний власними підданими (мало не кріпаками)? Так, що ж іще, крім цього — одвічного, народної мудрості: “Єслі сучка не захочєт — і кобєль нє вскочіт”?..

Так, присудивши цьому суб’єктові Нобеля, шведський нобелівський комітет себе не знесмертив…

Чи тягнув тоді на Нобеля О.І. Солжєніцин? Бо, можливо, були й такі думки, що йому присудили теж дещо авансом, щоб якось врятувати від нових репресій. Що ж, не можна виключати й таке, але його лавреатство має бути поза всякими сумнівами. Досить проглянути його нобелівську лекцію: так — великий письменник.

Які б дурниці не верз потім про Росію та Україну.

Йому ставлять в особливу заслугу “Архипелаг ГУЛАГ”, і це є цілком справедливе. Можуть сказати — він не був тут першим. Слушно, це так, бо ГУЛАГ веде свого походження від лєнінського СЛОН — Соловєцкіх лагєрєй особого назначєнія, які почались розбудовою безпосередньо по революції. Та про все це писали ще перед війною троцкіст Б. Суварін, писав наш Борис Бажанов; писали інші люди, всіх не перелічити. Найкраще, мабуть, зі знанням справи, багато і переконливо, — писав Іван Багряний. Але, все це пропускали якось повз вуха. Всьому цьому чомусь не йняли віри; чи — може тільки удавали? — оті західні каботини…

Все ж, прийшлося повірити, повірили та жахнулися, коли О. Солжєніцин відкрив людству не тільки передвоєнний, але й повоєнний ГУЛАГ. Величезний опис, дріб’язково та незаперечно задокументований, продукт неймовірної, надлюдської праці.

Чому ж не вірили раніше?

Немалого значення мала, напевно, одвічна паскудненька рожевість чималої частини західної інтелігенції, яку надто вже тягне охрестити, як звичайне запроданство. Очолюване було це крило різними там бернардшовами, роменроланами, а потім і сартрами (про яких світова література вже мало не забула), які відроблювали своє ретельно та самовіддано. Бернанд Шов навіть своє семидесятип’ятиріччя святкував у Москві (1931), незабаром після “Вєлікого пєрєлома”. Цей всеєвропейський блазень був убивчо серйозним: доповідь про нього робив сам А. Луначарскій. Ювіляр запевняв світ: “Комуністична система здатна вивести людину з теперішньої кризи й врятувати від політичної анархії та руїни”. Вірив? — далебі… відробляв. Адже, й він не був такий уже кінцевий дурень…

Ромен Ролан, повернувшись 1935 року з Москви, — порівнював Сталіна з римським імператором Августом та щиро вірив, що “Ягода викликає симпатію”…

А такі одинаки, як Артур Кестлер чи Ігнаціо Сілоне, — так і полишились одинаками, яких ніхто не хотів розуміти: адже, як твердить сам Бернанд Шов… Щось почало зрушуватися тільки по війні, коли прийшли Абдурахман Авторханов або Роберт Конквест, — люди іншого покоління.

Отже, вона може пишатися собою, брудно–рожева “інтелігенція” Заходу. Бо це вона підготувала Мюнхен, Тегеран, Ялту та Потсдам, — вічні