Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Публіцистика » Дві культури - Олександр Боргардт

Дві культури - Олександр Боргардт

Читаємо онлайн Дві культури - Олександр Боргардт
можливе поширення на феномени вищої нервової діяльності — завжди інтригували великого фізиолога, та в зв’язку з ними він цікавився й психологією, в тому числі — й власного народу. Він і відмітив одного разу в своїх “Павловских средах”, що: “…русский человек имеет такую слабую мозговую систему, что неспособен воспринимать действительность как таковую. Для него существуют только слова” (цитується за пам’яттю).

На цьому він і будує далі свою теорію російської народної психології, головним полем діяльності якої є не “дійсність як така”, а всього тільки її віддзеркалення в другій сигнальній системі. Нездатна зрозуміти всю складність дійсності, російська людина відразу розпочинає її перебудовувати, згідно своїх, займаних зі слів понять та уяв про неї.

Ось, ця обставина — мабуть, також була причиною, яка незмірно підвищувала значення власне літератури в культурі імперського народу. Вона, ця роль, традиційно, завжди була особливо великою.

Тому саме ми й приділяємо так багато уваги російській літературі, — пробачте — великій російській літературі, обійшовши останні запилені закутки російського культурного гетто — лише в міру необхідності.

* * *

Але, а чи така вже вона велика, ця література? — давайте придивимося ближче. Поки — тільки попередньо.

Якщо заглянути до енциклопедії або довідника (неросійських, звичайно), на слово “література”, то можна довідатись, що найбільше визначних письменників налічує література французька, за нею йдуть англійська, американська, потім — німецька. П’яте місце — почесне, але — прямо скажемо, — не для “вєлікой”. Бо радше цього величного прикметника можна віднести до літератури французької, або англійської, котрі, однак, манією величі ніби не страждають.

Втім — оговоримося. Енциклопедичні відомості складаються, значною мірою та по всьому світі, — з офіційної подачи. Тобто — вважається такий собі Н. у своїй літературі великим письменником? — вважається! Значить? — включаємо! Звідси — не уникнути сумнівів. Серед визнаних російських письменників виступають, таким чином, Толстой, Достоєвскій та Чехов, добре; але є й Горькій. Та не тільки. Можна там знайти й не позбавлених здібностей “літературних утриманок”, як називав їх Дж. Орвелл: сталінського агента з особливих доручень І. Еренбурга та нечистого на руку А. Толстого. Але, можна знайти й дещо гірше, зовсім вже шерегову літдрібноту — О. Фаддєєва, К. Фєдіна, Вс. Вішнєвского, Б. Полєвого. Тих, хто забезпечував собі становище в літературі переважно за рахунок непрямих стратегій.

Так що — підкреслимо, що й це місце — п’яте, — теж є вельми умовним. Це, так будемо казати, — ідеальна верхня межа: оцінка зверху.

Є, можуть бути, й інші критерії, наприклад — давність. Або, чи передував цій писемній літературі, персональній та авторській, — який–небудь епос? Ну, щось там на зразок “Едди”, “Калевали”, “Калевіпоега”, “Беовульфа” або хоч би “Пісні про Роланда”?

Нема в Росії й такого. А те, що є, — краще нікому не показувати.

В українській літературі — таке є. Полишимо на стороні “Едду”, надто вже вона стара. Та й написана мовою, що лише частково спричинилася до виникнення сучасної української; хоча, за місцем дії, це вже чисто український епос. Щоправда, й “Беовульфа”, що без застережень віднесений до попередників англійської літератури, сучасному англійцеві не прочитати… Але — ми не бідні, є в нас і дещо новіше.

Бо, серед видатних творів російської літератури знаходимо чомусь, під роком 1187 — “Слово о Полку Игореве”, але — чи це правомірне?

Почнемо з того, що на той час вже відбулося досить чітке розмежування поміж власне Україною та тим, що згодом стане Росією. Описуються в цьому епосі (а це — безумовно епос, або частина епосу) події у половецьких степах, що відбулися підчас походу південного — українського князя. А значить він, так само, як “Едда”, за місцем дії та учасниками, — є український.

Але, він же знайдений десь в Росії, то як із тим? — чи не означає це, що він там і написаний, та є — за наукою, — твором російської літератури?

Ні. Нічого це означати не може, та ось чому.

Дослідники “Слова” перетрясли його за сто років вздовж та поперек, але — як звичайно, жодних визначених висновків із їх праць — зробити не можна. В більшості все це мотлох, як звичайно. Між тим, вирішального внеску до проблеми зробив, як завжди, компетентний аматор — Олжас Сулейменов. В своїй добрій книзі “Аз и я” — він вичерпно роз’яснив численні темні місця “Слова”, пов’язані з силою тюркизмів в його тексті. Зробив те, на що нездатні були більшість європейських дослідників з причини їх незнайомства з тюркською лексикою. А також тому, що не всі знають, скільки тої лексики закорінилося в українській мові. Як і не знають про існування самої української мови.

Ця обставина є в даному разі вирішальною, тому що тюркська лексика так само властива українській мові, як чужа російській. Що й свідчить про те, що прототип “Слова” був написаний саме українською мовою та українцем ХІІ ст. Те, що ми маємо сьогодні, є лише виником нехлюйного перекладу та накопиченням описок внаслідок багатьох переписувань.

Таким чином, і цей древній епічний твір, — ніяк не слід відносити до російського епосу.

Крім більш раннього “Слова” у нас існує ще розлеглий епос козацької епохи, про Байду та Сагайдачного, про наші турецькі війни. Поетичний та пісенний.

Зауважимо також, що є й ще один критерій всесвітнього значення літератури. Є кілька книг, створених в межах одної національної літератури, котрі стали, з часом, власністю всього світу, всіх культур. Стали, без перебільшення, — “книгами людства”. Скажімо — “Гаргантюа та Пантагрюель” Франсуа Рабле, “Дон Кіхот” Мігеля Сервантеса або “Гуллівер” Джонатана Свіфта; або “Симпліціссімус” Яна Гріммельсгаузена. Або навіть — не смійтеся: “Швейк” Ярослава Гашека.

Легко бачити, що книг такого значення в російській літературі — теж ніколи не було.

Таким чином, це література не мала, але й в жодному разі не “вєлікая”. Для останього, підкреслимо це, — нема ніяких реальних підстав.

До цього варто буде додати ще одне зауваження, вже не наше. Пригадати дуже вчасно сказані слова В. Розанова, з приводу російської літератури взагалі:

Відгуки про книгу Дві культури - Олександр Боргардт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: