Дві культури - Олександр Боргардт

Как ни страшно сказать, вся наша "великолепная" литература, в сущности, ужасно недостаточна и неглубока. Она великолепно "изображает", но то, что она изображает, — отнюдь не великолепно, и едва ли стоит этого мастерского чекана. ХVІІІ век — это все "помощь правительству"; сатиры, оды — все; Фонвизин, Кантемир, Сумароков, Ломоносов — все и все. ХІХ век в золотой фазе отразил помещичий быт.

Татьяны милое семейство,

Татьяны милый идеал.

Да, хорошо… Ну что же однако тут универсального? Почему это нужно римлянину, немцу, англичанину? В сущности, никому кроме самих русских не интересно.

Дійсно… все це й досі вивчають по школах, навіть вивчають за Гоголем, як слід торгувати “мертвими душами”, а — навіщо? Адже, по всьому широкому світі ніхто вже здавна й живими не торгує. Так, навіщо?..

Однак, пророчі слова, нічого не сказати… Воістину, — саме так воно все й є… Російська література — рясна та багатослівна, але — шкода, — надто вже не глибока. Безмежним океаном розливається вона над мілинами людського розуму та духу, над зрадницькими рифами расизму та ксенофобії… Крім того, не забудемо, — вона ще й небезпечна: для інших. Пригадаємо прекрасні слова нашого великого мислителя та історика, Дмитра Донцова (1883–1973):

Російське письменство з його культом безвілля і хаосу не дає в нас стверднути старому варязькому первневі, довкола якого кристалізувалася б сильна і відпорна на всякі чужі впливи душа нації. Коли наша література хоче цю душу оздоровити, мусить її перетопити в огні і залізі тої європейської культури, в якій висказувалася б блискуча й міцна душа європейця, яка любить формувати життя по своїй подобі…

[Д. Донцов, Московська отрута, 1929]

Слід гадати, що це стосується головне В. Винниченка, котрий багато в чому був уразливий на сучасні йому течії російської літератури. Загалом же у нас цього — на щастя, не було.

До того — кажуть, М. Коцюбинський навіть не бажав, щоб його перекладали російською мовою.

Подумаємо, а що з цього приводу можна сказати про літературу українську?

Вона представлена в тій самій енциклопедії (однотомова польська EncyklopecHa popularna, Warshawa, 1982), всього тільки п’ятьма йменами, це: Т. Шевченко (1814–1861), I. Франко (1856–1916), Л. Українка (1871–1913), П. Тичина (1891–1967) та О. Корнійчук (1905–1972). Що ж про них сказати? — ліпше сказати про неназваних — скільки ж їх іще є! Отут і видно ще раз, скажімо так, що всі ми живемо у вік світової бюрократії. А задля того, щоб увійти до неї, потрібне, якнайменше — мати власну державу.

Бо живемо ми в ті часи, коли світової слави набуває не великий розум, а великий ріт. А найбільший ріт, зрозуміло, у доброї пропагандної машини доброї російської держави. Тоталітарної ще з тих пір, коли саме це слово ще не існувало. Та перекричати цю величезну горлянку — не кожному дане.

Попереду нас — шведська література, за якою лічиться вісім імен: А. Стрінберг (1849–1912), С. Лягерлеф (1858–1940), М. Мартінсон (1890 -1964), П. Лагерквіст (1891–1974), В. Моберг (1898–1973), Е. Йонсон (1900-1976), Л. Вііта (1916–1965) та С. Лідман (1923).

Нема — дивно, видатного поета Карла Міхаеля Беллмана(1740–1795), а Лаурі Вііта, хоч і жив у Швеції, але писав, здається, фінською мовою.

Звертаючись до сусідніх норвежців, знаходимо ті ж п’ятеро ймен: Г. Ібсен (1828–1906), Б. Бьорнсон (1832-1910), К. Гамсун (1859–1952), С. Ундсет (1882–1949) та Т. Весаас (1897–1970).

Отже, офіційно ми десь там на рівні країн Скандинавії, що ж і це є цілком почесне, але…

Подивимось тепер, а як же воно з нами — чи все гаразд? — бо в нас є, насамперед, низка видатних письменників, які нам не зараховані. З різних причин, але головним чином з тої, про яку вже йшлося. Наприклад — є П. Тичина, але немає Тодося Осьмачки (1895–1962), вигнанця, українського Данте. Ще коли вони обидва були молодими, Тичина роздратовано записав до щоденника: “Хай Осьмачка геній, а не я. Все одно — не люблю його”. Але — були у нас великі поети й крім Тодося Осьмачки… Нема тут, в офіційному переліку, і наших драматургів: М. Старицького (1840–1905) з університетською (здається — математичною) освітою. В Харкові, де він навчався з 1856 по 1858, йому доводилося слухати лекції самого М. Остроградського! Нема й непорівняного І. Кочерги (1881–1952). Хоч і є О. Корнійчук.

Не знаходимо тут, дивно, так відомого В. Винниченка (1880–1951), про якого вели спір сучасники — в чому він сильніший, в романі, чи в драмі? Не знайти тут і всесвітньо відомого Івана Багряного(1910–1971), письменника, драматурга та художника, нема навіть Уласа Самчука (1905–1987). Нема в цьому списку й незабутнього Юрія Клена(1890–1947), поета, письменника та перекладача. Багатьох немає…

Поміркуємо й про таке. Сельма Лагерлеф отримала Нобеля 1909, добре; а як порівняти її з нашею Лесею — чи зрівняється вона? — гадаю — ні. Або Докія Гуменна — чи поступається вона, як романістка, — Сігрід Ундсет (Нобелівська премія 1928)? Дозволю собі думати, що аж ніяк. Претендував, кажуть, свого часу на Нобеля Тодось Осьмачка зі своїми “Старшим боярином” та “Ротондою душогубців”, але марно. Міг би, певно, й Улас Самчук, з його “Волинню” та трилогією “Ост”. А чим поганий О. Гончар, з його “Собором”, що наробив стільки галасу, та всім останнім? Та, хто ж потурбується…

Таким чином ми, загнані до кута горлатими громилами “вєлікой русской культури” — виглядаємо й зовсім непогано. Ми — далеко не останні в освіченій Європі. Поготів, інші взагалі б дякували Богові за те, що вони іще живі: поруч із такими сусідами. Можна було б, треба було б, — піти й далі, але… На це треба мати волю, треба мати незалежність, треба мати державу. Визнання у світі. Не дарма ж російський нарід стільки сторіч відмовляв собі в усьому, покладав усі сили, щоб позбавити нас цього.

І —