Дві культури - Олександр Боргардт

осібне в широкому колі європейських культур. Ми можемо думати, що в якомусь ступені первісне минуле віддзеркалилося й у них, але… Саме логічне мислення Еллади було засвоєне європейськими культурами. Отже, різниця має бути, та має бути грунтовною. З цього приводу, зверніть уваги, російська культура ніколи не прагнула допускати до своєї країни європейські культури, турботливо дозуючи цей доступ.

Русская культура — это повелось еще с Петра — срывает со всемирной только хлестаковские "цветы удовольствия", снимает с нея только лакомую пенку или накипь: плоды высшего западно–европейского просвещения проникают в Россию вместе с прочим "галантерейным товаром", наравне с "голландскими рубашками" и "особым сортом французского мыла, которое сообщает необыкновенную белизну и свежесть" русской дворянской коже. Из всемирной культуры выбирает Чичиков то, что нужно ему, а все прочее, слишком глубокое и высокое, с такою же гениальною легкостью, как Хлестаков, сводит к двум измерениям, облегчает, сокращает, расплющивает до последней степени плоскости и краткости.

[Д. Мережковский, Сочин., Санкт-Петербург, 1911, т. ХV, с.213]

Помічене — досить слушно. Отже, радше не культура, а… радше таке щось, на кшталт культурного гетто, примітивного та первісного, особливо — в своєму масовому виданні. Гетто, до якого легко потрапити, та не легко вибратися. Саме внаслідок своєї нескладності — наділеного вігором бур’яну, здатного вмить витіснювати високо розвинені культури. Бо щоб до нього увійти, до цього гетто, — не треба чогось там набувати: треба тільки втрачати. Ця культура, до того, є найбільш небезпечною своєю імперіалістичною спрямованістю, своїми ідіотичними упередженнями “тисячєлєтней історії” добра частина якої є краденою; або “славянского єдінства” — марного виплоду чиєїсь хворої уяви. Чи можна буде її подолати повністю — побачимо, але — увести її в належні рамки, — є конче необхідне.

Принаймні, якщо ми не хочемо по кінець життя бабратися в імперському історичному лайні.

У нас, іще ХVII–ХVIII ст. освіченої європейської нації, дологічне мислення довший час царювало та не правило, розперезавшися надобре тільки підчас післявоєнних років другої світової війни. Його головним носієм була та є совєцька правляча еліта — комуністична номенклатура, найбільш відстала та бездуховна частина суспільства. Логіка історії вимагає, щоб такі люди раз та назавше відійшли від будь–яких державних справ. Тоді та тільки тоді ми матимемо шанс вижити.

А, що справа є саме в духовній кризі, ясно вимальовується з картини наявного післясовєцького стану речей: в тому, що полишилося від булого СССР з його “соцтабором”. Економіку тут можна облишити в спокої, оскільки вона, від Уралу та по Ельбу, — була розвиненою приблизно однаково. Але, видужання країн, які мали нещастя побувати під Москвою, під совєтами, — є далеко не рівномірне. Як в Чехії, Словаччині, Польщі або Угорщині, — воно має істотний поступ, то в Прибалтиці він менший. В Україні — кожний бачить сам.

Та й у ній самій — порівняйте: національно свідомий захід, та схід, — зросійщений, а значить первісний та невігласний.

Отже, що тут є вирішальним? Неважко зрозуміти: чим довший був час перебування під Москвою, чим вона була ближче, чим вищий був ступінь інтеграції зі “старшім братом”, — тим гірше; для всього. Тим менше надій колись видужати.

А це останнє неможливе, в свою чергу, як не подолати остаточно нав’язаного нам первісного дикунського мислення.

ЛІТЕРАТУРА. ПЕРШЕ ПОРІВНЯННЯ

…людство потребує мітів, воно обирає того чи іншого зі своїх несчисленних творців (але — хто ж, однак, може дослідити всі шляхи такого вибору?) та виносить його над усіма, починає вчити на пам’ять, відкривати в ньому власні тайни, йому підкоряє почуття, але — якби ми з тою ж упертістю взялися б за вивищення іншого художника, — це він став би нашим Гомером.

Вітольд Гомбрович

Особливе місце в російській культурі посідала та посідає література, про це вже мовилося. Бо це ж її найчастіше називають “вєлікой”. Тільки вже за великого Сталіна звичайна манія величі виросла до розмірів паранойї, коли все — дослівно все, що відносилося до “вєлікого русского народа”, — мистецтво, наука, техніка, — все стало великим та тільки великим. Але про літературу, про те, що вона є великою, стали подейкувати, здається, ще й перед 1917. В чому ж тут справа? — чи може вона й дійсно, не дай Бог, — велика?

Думається, що сутність справи тут з’ясовується відносно просто.

Нагадаємо, що йдеться не про звичайний європейський нарід, а про багатостолітню імперію. А в імперії, на відміну від будь–якої нормальної держави — не антигромадської змови, а суспільного договору, — все абсолютно має вторинний характер відносно головного — агресії та захвату чужого. Ось тут і виходить на перше місце в культурі література. По–перше вона, на відміну, скажімо, від живопису — неподільно пов’ язана з мовою. А це важливе тому, що по захватові наступає “освоєніє”, остаточне приєднання до імперії, знищення минулих, власних мови та культури; в цьому значення літератури — важко переоцінити.

Ось, саме ці обставини й визначили, з одного боку, велику роль та значення російської літератури в господарстві імперії. По–друге, вони наперед визначили її характер, повну перевагу в ній патріотичного та дідактичного начал. Це досягалося не відразу. Хоч вік енциклопедистів і переповнений повчальними та патріотичними творами, але з віком ХІХ, з оглядкою на Європу, починає розвиватись і література взагалі, як така, як частина дослідження світу та людини не засобами точного знання, а — мистецтва. Хоча зверху незмінно продовжували сприяти обом головним началам: патріотичному та дідактичному. В совєцьку епоху, як і в ХVІІІ столітті, вони, під керівництвом партії та уряду, — остаточно підімнуть під себе все останнє.

Інакше кажучи, — з чого воно почалося, на тому й покінчиться.

Є й друга важлива обставина, яка визначає велике значення літератури саме в російському суспільстві.

Світової слави фізіолог І. П. Павлов (1849–1936) був створцем теорії умовних рефлексів (Нобелівська премія 1904 з фізиології та медицини) та поняття “другоі сигнальної системи”. Ці відкриття та їх