Дві культури - Олександр Боргардт

Розбираючи проблеми дологічного мислення — неможливо пройти повз мову, на яку воно покладає тяжкого відбитку. Російська мова — “вєлікій русскій язик”, — не позбавлена своїх вад. Не тільки є пересиченою залишками, пов’язаними з работоргівлею. Вона довгослівна, громіздка та недостатньо упорядкована, позбавлена деяких корисних граматичних форм; перенасичена іноземними словами. Але, все це є предметом окремого розгляду, окремої розмови.

Тут ми зупинимося лише на одній її, але характерній властивості — евфемічності. Вона є прямим виником трибу мислення, коли в минулому якусь річ, з причини цілком алогічної (табуїстичне упередження) - не слід було називати на власне ім’я.

Про це ми почасти вже згадували, звідси йде чудернацьке російське переконання, що коли когось (“персона нон грата”), не називати на власне ймення, виключити зі спогадів, то його ніби не було. Не існувало ніколи.

Збереженню цього дикунського релікту сприяла й культура, де одвічно щось було під забороною, щось просте та непередбачане. Як от, — дзеркала за Романових. В якій не можна було казати правди ні про минуле, ні про сучасне. Приходилося крутитись та викручуватись, приходила на допомогу уславлена “езопівська мова”, цілком складена з евфемізмів та інакомовлень. Такі інакомовлення добре відомі в мовах народів. Вони часто використовувалися в загадках для дітей, для розвинення асоціативності мислення та широти уяви. Наші готські предки ввели до поезії “кеннінг” — поетичне інакомовлення, теж щось на зразок загадки: “суд мечів”, “млин коней” (бій); “коні моря” (кораблі), “сіги степів, що стережуть золота” (змії) і т. і. Але, зверніть на це уваги, — кеннінг завжди є асоціативним та логічним.

Співвідношення терміну та метафори — є досить ясним: вони — протилежності, хоч і відносяться обидва до того самого. З одного боку — точне визначення, по можливості однозначне та несумнівне. З другого — більш-менш громіздке сполучення слів, яке може припускати різні тлумачення. Визначення та метафора. Яким є їх сполучення в різних мовах?

Про це можна сказати, що принаймні в сучасних європейських мовах — метафори ще зберігаються в поезії, поетиці. Це — чи не єдиний їх домен. Ознайомимося з цього приводу з думкою літературного авторітета, письменника.

Метонімія, періфраза, подібно до метафори, — є нерозлучні з поетикою всіх віків, народилися з нею, а можливо — й передували ій. Цей домисел знайшов би обгрунтування в евфемізмах. У первинній культурі вони були більш розповсюджені, ніж у зрілій цивілізації. Під прикриттям захисних виразів, метафор та оговірок, укривали слова, котрих не належало вимовляти, найбільш зловісні поняття затиралися до неможливості розпізнання. Оминали назви диких звірів, грізних явищ природи, хвороби, смерті.

Народи майя в Центральній Америці відзначалися динамічним розвитком цивілізації, а як так, то мусили зберігти свідоцтва цього у своїй мові. Попри європейське варварство епохи “Великих Відкрить”, полишилася від їх багатої літератури — й пара книжок. Але, перепоною для їх вірного тлумачення є, насамперед, метафоричний характер тексту. Наприклад, у священій книзі “Чілам Балам” із Чумайелю, — є таке речення:

Хочу, щоб принесли мені на тарільці сонце, пронизане стрілою; хочу, щоб поруч із ним був шалений ягуар.

Бажання бувають різні, можливі до виконання, а рівно й неможливі. Сонце, та ще й на тарільці, — як це? Але, здається, що ключовим словом тут є “тарілка”. Бо бажається, всього тільки, щоб подали яєшню з пером луку (“сонце, пронизане стрілою”) та свіжим гострим перчиком “чіле” (“шалений ягуар”).

Чи це тлумачення є остаточним? — чи так само розумів автор “Чілам Балам”? — хто ж це може знати. Бо й вчені можуть помилятись.

Останні дослідження мови майів, в яких відзначилися мексиканські фахівці (зокрема Марія Христина Альварец), дійсно викрили високий ступень евфемічності їх мови.

Прикметники “зелений” та “блакитний” — фарби живої рослинності та ясного неба, означали у майів одночасно “добрий, прекрасний”. Це — не виключення, бо й у монголів “кек” — так само, й досі позначає або блакить неба, або “прекрасний”. Щось від цього займала була й Росія, бо оте “моя голубка” — то лише калька відповідного монгольского — “кек міну” — “моя прекрасна”…

Так само метафорично йменувалися у майів фахи. Звичайний столяр звався складно та урочисто — “майстер дошки”, а гончар — “створець зелених (тобто — прекрасних) тарілок”. Власних можних майі називали ще урочистіше — “покриті зеленими та блакитними перами”…

Але, сліди дологічної епохи спостерігаємо тут лише у метафоричності, як такій. Бо логізація мислення досить помітна на відборі метафор: всі наведені вище — логічні та нормально асоціативні; ми не зустрічаємо тут явних алогізмів, вони забулися. Чи не повний перехід архаїчного словотворення на сучасну, логічну основу.

В той же час, переходячи до сучасної нам російської мови, ми не без здивування відкриваємо в ній цілий масив евфемізмів, часом і повністю алогічних. В чому ж тут справа?

Частково, в наведеному вище посиланні, ми вже торкалися такої важливої та типової риси первісного мислення, як його відома (бо ретельно досліджена вченими) табуїстичність. Слово “табу” походить з островів Тихого океану, з мови великих мореплавців — народу маорі. Воно означає заборону. Заборону до чогось підходити, щось робити; або щось згадувати та казати. Найчастіше, називати щось на власне ім’я, бо воно: “про вовка помовка, а він уже й сам тут”. Вживати для чогось небажаного, як уже необхідно його пригадати, — будь–яких складних виразів, але — обхідних. От, такі упередження — і звуть табуїстичністю мови. Сліди цього можуть полишитися у мові й далеко по тому, як зникає сам предмет, страшний та небезпечний.

А тепер — звернемося до російської мови, починаючи з отих диких звірів, про яких написав Ян Парандовський. Тут обмежимося одним прикладом.

В Росії ведмідя часто називають “мішка”, що співпадає зі скороченням від імені Міхаіл. Так, часом, і кажуть на звіра: “Михайла Іванич”. Але, насправді то не більше,