Дві культури - Олександр Боргардт

Не випадково й у спогадах Дмитра Нитченка (Березіль, №3, 1992) ми читаємо, як російський слідчий НКВД 1932 р. допитував арештованого українського письменника Івана Багряного. Той насмілився відповідати йому в Україні українською мовою, що викликало благородне обурення слідчого: “Нє говорітє со мной на етом собачьєм язикє. Ето вам нє пєтлюровская організація!”

Подібних випадків, ніяк поміж себе не пов’язаних, можна навести десятки. Між себе ці люди домовитись, природно, не могли. Отже все це — прямо та безпосередньо — сидить вже в російських генах. Або є багажем російського культурного гетто.

Але, силою речей, ізольованні монголами на своєму північному відлюдді, росіяни, випродавши — скільки могли, до арабського та візантійського рабства аборігенів, — потерпіли свого роду кризу жанру. Попри розум та логіку, тепер раби ні чим більше не порізнювались від рабовласників; ні расою, ні мовою, ні религією.

Саме з цього часу й починається головний внутрішній конфлікт російського життя. Підкреслимо, що розділення одного народу на безправних рабів та абсолютних панів — не відоме в минулому у жодного з народів Європи (а можливо — й континенту). В найліпших умовах були свого часу білі рабовласники США з їх чорними рабами. Отут вже, жодних сумнівів, — тільки сліпому не видно: де хто. Можна навіть “науково” доводити, тестами та опитуваннями IQ, що — от, бачите, — а вони ж таки гірше від нас. Ну, а раби з того ж самого народу? Це вже не справджується жодними міркуваннями та є повністю алогічним. Тут перестає працювати звичний для рабовласницького суспільства расизм, звичайна ксенофобія. Так, чи не звідси, знову, виходять і корені російського дологічного, а значить — і алогічного в цілому, — мислення? Таке є теж цілком можливе, як ми й зауважили вище. Але, продовжимо тему, вона цього варта.

Цей, з першого початку, алогізм трибу життя народу, — мав породити наступні, породити заразом і повне нехтування законами, як Божими так і людськими, рівномірно. А за більшовиків — пригадуєте? — вони являть повне нехтування й законами природи. Створюється остаточно грунтований на всьому цьому сучасний російський архетип.

Надто цікавським тут є те, що потім, коли Росія вимушена була прийняти черговий виклик розуму з боку Європи, — розпочинаються клопоти саме навкруги цієї основної прикмети російського історичного життя. За Петра І робиться вражаюча спроба створити грунтівну (хоч і штучну) різницю між рабами та рабовласниками. Для цього цих останніх примусово голять та одягають у перуки та камзоли, на відміну від перших, котрим полишають їх звіроподібні бороди (за них, навіть, не штрафували) та “сєрмяжниє зіпуни”. От вам — бачите? — ці ж — цивілізовані європейці, як ви, а оті, з бородами… То ж чистісінькі дикуни! — а значить… бути їм всім рабами. Все добре, все логічно; навіть — за європейськими канонами.

Зауважимо, що цей бік діяльності Петра І — так якось і не відмічався, але — шкода; бо це одне є варте всіх його невдалих реформ. Тому що це — дійсно вийшло.

Другий виклик російському рабству мав місце у “Вік Просвіти”, за Єкатеріни ІІ. У відповідь на нього вона задумала теж, щось таке дійсно вражаюче: після кількох сотен років — відновити, хоча б частково, мовний бар’єр між рабами та рабовласниками, всього й тільки. Для всього “благородного стану” вона запровадила… французьку мову! А по цьому — хто ж скаже, хто ж насмілиться твердити, що це не два різні народи? Це було, воістину революційним заходом.

Не випадково, коли хтось із російських письменників, чи не той же Достоєвскій, забажав зобразити кошмарну маячню російської рабовласниці, то явив їй уві сні власного мужика, раба, — який вільно розмовляє французькою! То вже — істо російська маячня!

Все це показує нам, яким чином формується в історії архетип, створений таким колективним психічним відхиленням, як притаманність до рабовласництва. Та до якого ступеню може бути своєрідною розвинена цим архетипом культура.

Не слід думати, що перехід більшості людства до логічного мислення стався так, раптом. Затримаємося дещо й на цьому. Застосування до мислення стислих законів логіки, займає певний та досить великий час. Достатньо вражаючий підсумок знаходимо вже за три віки перед н. е., в “Логіці” Арістотеля. В античному ж світі Еллади були відкриті й логічні парадокси, що свідчать про досить високий рівень цієї науки.

Важливого внеску до логічного мислення зробили в середині віки двоє люди, який варто згадати. Бо ними були двоє видатних вчених людства.

Каталонець Раймундо Лульіос (1235–1315) займався різними науками свого часу, які не були так фахово поділені, як є тепер. В тому числі — й логікою. Він створив так звану “логічну машину”, пристрій, здатний оперувати логічними поняттями та автоматично видавати логічні заключения. То стало визначним етапом розвитку логіки та її формалізації. Свого продовження він дочекався тільки з появою сучасних комп’ютерів.

Англієць Вільям Окгем (1290–1349)(його ми вже згадували) - заборонив застосування фіктивних реалій (“принцип Окгема”). Він категорично забороняє введення до логічного процесу будь–яких реалій, справжнє існування яких не доведене, однозначно та неспірно. Ну, як оті підступні “австріяки” або “жідо–масони”; або “врєдітєлі”. А загалом — і якісь там невідомого походження “сіли”.

Зауважимо принагідно, що саме цей релікт дологічного мислення, плодження духів, схильність до створення різних неіснуючих об’єктів та “сил”, — був чи не найживучішим; досить довго тримався навіть в науці. Варто пригадати хоча б такі фіктивні реалії, як “теплород”, “флогістон”, “етер”. Або різні нові виміри простору.

В цьому є, однак, один делікатрий момент. Будь яка неочевидна реальність — існує напочатку, як реальність гіпотетична; для якої доведення її реального існування цілком справа майбутнього. А поки цього не сталося, гіпотетична реальність перебуває в такому ж стані, як і все те, що не існує насправді, — стані фіктивної реальності. Хоч і порізнюється від цієї останньої тим, що має шанс потрапити до реальності справжньої.

Отже, один із важливих заповітів логічного мислення — полягає на тому, щоб ніколи