Дві культури - Олександр Боргардт
Это все придуманная невдавна фальш, что чуть не с IХ века существовал особый украинский народ с особым нерусским языком. Мы все вместе истекли из драгоценного Киева…
Отже, як нема мови, — нема й самого народу; знову: “ми — одін народ”. Добре, як нема, що ж тут зробиш — “на нєт і суда нєт”. Але, дивна справа, в іншому місці читаемо, що ніби й не така це вже фальш, тому що:
Да, больно и позорно вспоминать указы времен Александра II 1863, 1876 о запрете украинского языка в публицистике, а затем и в литературе…
Але, чому ж тоді “больно і позорно”, якщо це “прідуманная нєвдавна фальшь”? — загадкова історія… До того, не пригадується нічого про заборони Петра I та Єкатеріни II, бо не з минулого сторіччя розпочалася російська війна проти української мови та культури. Але далі про мову, якої насправді немає, — дається деяке пояснення:
Но затем в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке были выращены искаженный украинский язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи, и соблазн полного всеукраинского сепаратизма.
Можна не мати сумніву, що мається на увазі Галичина, “отторгнутая” від Росії. Насправді вона була “отторгнута” від цілком незалежної Польщі ще при першому її поділі 1772 за почином Росії. Але, якби малася на увазі Польща, то певно такого високого терміну — “отторгнута” — вжито б до неї не було.
Зауважимо до цього, що це є твердження людини (і, як бачите — досить категоричне), яка не знає путем ні української мови, ні — так само, німецької або польскої. А твердження — сміливе, сміливіше не буває.
Три мало не взаємовиключаючих висловлювання, та все це — тільки вдумайтеся, — на протязі одної шпальти тексту!
Неважко прослідкувати тут усі елементи дологічного мислення, включно до уявного “врага”, який і є причиною всього, — а як же: підступні австріяки. Погані та невдячні люди, — їм наш “царь–батюшка” допоміг утриматися в седлі розбивши 1849 року під Темешваром (завдяки чисельній перевазі, як завжди) армію Бема; та позбавивши дошкульного Шандора Петефі, а вони… Віддячили: не тільки створили “іскажєнний украінскій язик”, але ще й “нашпіговалі”, — німецькими (такими, наприклад, як: “лікар”, “стежка”, “стріха”, “труна”) та польськими (як ото: “але”, “гроно”, “навіть” або “кат”) словами. Забули, що подібне — нав’язувати чужим мовам власні слова, — дозволяється, тільки й виключно — “вєлікому русскому язику”.
Отже, до очевидного тут дологічного мислення, на якому все це тримається, — можна додати не менш очевидне невігластво. Шкода, бо знання справи, то така річ, якої важко чимось замінити; поготів — великодержавним патріотизмом.
* * *Воістину не перелічити всіх численних спромог примазатися до нас на правах родичів. Дивно та прикро, бо
- подивіться навколо: немає такого ніде у світі. Буває, що й одною мовою розмовляють, як американці та англійці чи австралійці, або мексиканці та еспанці, а от, — із братськими поцілунками одне до одного чогось не слиняться. А тут… ну, просто відбитися не можна.
Бо, що вийшли то може й вийшли (“із драгоцєнного Кієва”), але — як же далеко розійшлися…
Спробуємо тут спертися лише на документальне свідоцтво.
Як відомо, наш опонент обожнює зоологічного юдофоба П. А. Столипіна (1862–1911), батька російської демократії, який — пригадуєте: навіть не визнавав за євреями людської природи. Обожнює, але схоже, як звичайно, — не знає; в Росії таке — мало не типове.
Так от, сей державний муж, серед інших циркулярів, видав був і одного щодо нас, від 20.01.1910. Там українці, не мудруючи лукаво, прирівнюються до “інородцев”. Не помітили його та не відмітили, цей важливий указ. А — шкода, бо він — цілком офіційно, звільнює нас від великої тяготи, — настирливих та рясно скомпрометованих уявних родичів.
* * *Невігластво, хлєстаковська поверховість, нездатність користуватися елементарною логікою та параноїчна претензійність, — от три, мабуть, головних вади цієї культури, цього гетто. Докорінних — так; чи можуть вони бути подолані? — то питання…
* * *Віра в підступних австріяків, ворогів Росії, що відняли добрим, хоч і не менш легендарним “карпатороссам” їх чисту російську мову, перетворивши її на засмічений германізмами та полонізмами сленг, — не є випадковою. Навпаки, це — невід’ємна частина системи дологічного мислення, ще одна його типова сторона.
Вона полягає на тому, що людина, не вміщуючи до голови більше одної думки нараз (отой — “мозок набакир”), та не володіючи логікою, — не в стані путем розібратись у навіть нескладній ситуації. Тоді вона створює собі на допомогу фіктивну реальність, з якою знаходить більш–менш примітивний, але — вихід. Вигадану силу, дії якої ніби й створюють наявне.
Спочатку — приймається догма: є тільки добрі росіяни, жодних там українців, як у Валуєва — насправді немає. Але, в дійсності вони є та вимагають людських прав: визнання націй, мови. Що робити? — шукати ворога! Хтось же це все мав накоїти. От і знаходять — невдячні австріяки; їх урятував 1848 царь–батюшка, заливши кровью Угорщину, а вони… на тобі, відплатили.
Так само було з “Красним колесом” письменника. Вихідна догма: Росія перед 1917 була аж так добра та квітуча, аж на такому підйомі, — живими на небо просилися; одне слово — “Россия, которую мы потеряли”. От, злі вороги (правдоподібно — знову “гнілой запад”) і вирішили “подстрєліть птіцу в полєтє” та й наслали поганих людей, чи то жидів, чи то масонів (а може й вкупі — “жидо–масонів”), а простіше кажучи — більшовиків, які… Ну, далі всі знають.
І все це, зверніть уваги, розводиться, по–перше, попри те, що добре відоме: перед 1917 в жодній країні світу, крім Росії, — більшовиків не було. А по–друге, попри той незаперечний факт, що на післявоєнні часи ті ж більшовики так добре відбудували російську імперію, що
