Дві культури - Олександр Боргардт
Бо більшовицька Росія претендувала тепер не на якихось там “славян” або “проліви”, а — бери вище! — на цілий світ. Не менше.
А цей, бачите, пише про “чудовище СССР”, протиставлюючи його “миролюбній” Росії. Це вже якось і зовсім “набакир”…
В покійному СССР дологічне мислення сягнуло свого вищого розвитку (чи може найглибшого падіння? — як тут сказати?). Коли вони прийнялися були за індустріалізацію, відразу спалахнула кампанія “врєдітєльства” — пам’ятаєте? Вона полягала на тому, що більшовики, які взагалі ні на чому не розумілися (крім людобойства), невігласи та волюнтаристи, — ставили невикональні завдання перед людьми та переобтяжували техніку. Закономірним вислідом були аварії; часом — із людськими жертвами. Розібратися в їх причинах — теж треба мати щось в голові, отже… Нема чого мудрувати лукаво — “дєйствуєт враг! — іщі врага!” І, що б ви думали? — знаходили! Завжди.
Пригадайте також, як вони — без голови, систематично потрапляли у своій політиці (без жодної сторонньої допомоги!) до чергового сліпого кута. Відразу починалися розмови про якісь загадкові “сіли”: “Дєйствуют сіли… ето вигодно опрєдєлєнним сілам…” Ну, і всяке таке; подібне.
* * *В письменництві практика дологічного мислення здатна, часом, завести автора й до чистої фантастики (на жаль — ненаукової). Так трапилося, можливо, з романом О. Солжєніцина “В круге первом” (1968). Там герой, чиновник МЗС в Москві, телефоном попереджає американську амбасаду про те, що десь там, у них, совєцькі шпигуни мають незабаром украсти секрет атомової бомби. Американці, як завжди, хлопають вухами, а недрімуще НКВД записує розмову та починає пошук. Підозра згодом падає на його відділ в МЗС, де працюють іще кількоро людей. Постає проблема: їх кілька, а дзвоник — один, отже — кому належить голос?
У звичайному житті тут все б і покінчилось — нема проблем. Бо можна порівняти голоси та вияснити потрібне просто так, на слух. А. — ще простіше, заарештувати всіх кількох підозрілих: не забувайте, це ж часи Сталіна! Всі б миттєво зізналися у змові та з усіма б і покінчили. Саме так підказують досвід та логіка. В такому, нормальному вигляді, сюжету вистачило б на десять–двадцять сторінок.
Але… Автор, попри здоровий глузд, робить вигляд, ніби це не примітивні енкаведистські мавпи, які крім ламати кістки нічого не вміють, а якісь там — мало не агенти ФБР. Бо розпочинається нікому тут не потрібна морока з науковим, за всіма правилами, ототожненням голосу, над яким працює цілий закритий науковий інститут; і все таке інше. А разом і виходить більше семи сотен сторінок. Читати — цікаво, але — це життя; треба щоб було ще й правдоподібно.
* * *Може здатись, на перший погляд, що все переглянене нами є, насправді, й не таке вже значне. Ну, алогічність мислення, ну, небажання рахуватися з фактами. Ну, наприкінці — расизм та расова теорія. Випадкове співпадіння, набір рис, що органічно одне з одним не пов’язані.
Ось, проти цього й хотілося би заперечити.
Тому, що на наш погляд все це — ланки одного ланцюга, лише різні аспекти одної ментальності, одного архетипу, створеного сотнями років рабовласницької культури. Дійсно, подивимось на проблему саме з такої точки зору.
З одного боку, вся історія роду людського вчить нас, що людина — є людина, та одна — не гірше другої, хоч і трапляються серед них розумні та дурні, вартісні та нікчемні. Але, понад всіма ними стоїть всеохватне поняття людини, побудоване на законах розуму та елементарної логіки. На цьому будується та грунтується ідея соціальної рівності, природних та невід’ ємних прав людини. Людини, як такої, особливого біологічного виду, розумної істоти, що походить від інших розумних.
Цій логічній та природній ідеї, з другого боку, протистоїть ідея рабства, рабоволодіння, пораблення одних людей іншими.
Вона є неприродною та починається — зверніть уваги, зі спроби її виправдання, не тим так іншим. Зі створення расової теорії, єдиним практичним призначенням якої є — виправдати, пояснити пораблення одних другими. Ще Арістотелес зі Стагіри (384–322 п. н. е.) твердив, що цивілізований еллін — є вільним, а дикунові, варварові — місце лише в рабах у вільного елліна. Дуже цікаво, що б цей один сказав би потім — 146 р. п. н. е., коли еллінський Коринт був стертий з землі, на науку іншим (“на прімєрє одного — научіть всєх”, як потім казали більшовики), а його населення, з отих самих “вільних еллінів”, — було продане до римського рабства.
Потім офіційною маскою Римської імперії стане, цілком, цивілізаторська місія Риму в дикому варварському світі. От, мовляв, ми їх завойовуємо, щоб привчити до бань, цирків та борделів, — цивілізувати. Тому, коли в кінці правління Панонської династії були скасовані заборони на шлюби з варварами, — це й стало початком присмерку імперії.
А, що ж Росія?
Сьогоднішним росіянам подобається виводити себе від тих древніх русів, до яких вони — можливо, мають таке ж відношення, як сучасні румуни до римлян Дакії (котрі виселилися звідти, як ви знаєте, вже перед 1 січня 274 року). Або, як самим звичайним арабам подобається, з якихось власних міркувань — називати себе палестинцями. А недоумкам в Європі дивитись на це роззявивши пельку і уявляти, що так воно й є (їм так спокійніше).
Руси (як вони не чиясь вигадка) були, схоже, природними та старими работоргівцями, професіоналами, як римляни. Але, на відміну від них похизуватися цивілізацією — шкода, не могли. Так, де ж, у чому ж бачили вони ту грань, межу, ту саму, котра відділює раба від вільного? Римляни бачили її в “цивілізованості”, речі, яку можна набути, та до того ж — досить умовній. А вони? Для них вона, виявляється, з самого початку була в мові.
Для них мова, якою розмовляє людина — була грунтовно важливою. За нею, однозначно та безпомилково розрізнювали — “наш” або “не наш”.
Не випадково ж
