Дві культури - Олександр Боргардт

Отже, підсумуємо. У семітів “нікогда нє вознікала наука”, вони “нікогда нє зналі свєтлого міра іскусства”, у них навіть “нє зарождалось нікогда жівопісі і скульптури”; і — нарешті — “епоса нікогда нє зналі семіти”. Звернімо уваги, що семіти, це не хтось там, не євреї “із чєрти осєдлості”, це раса з множини народів, культура яких в древності тисячоліттями домінувала у Середземномор’ї, від Атлантику та по Індійський океан. І ось вам — підсумок: “нікогда”, “нічєго”.

Ясно, що наукою тут і не тхне, будується черговий міт про семітів.

У передмові до цитованої збірки нас запевняють, що: “Главное в Розанове — попытка взглянуть на любое явление и событие с противоположных сторон”. Оце тобі маєш! Так що — “нічєго” та “нікогда” — оце й є “з протилежних сторін”? — цікаво, а чи читав автор цієї передмови, — хоч один рядок із самого Розанова? Боюся, не читав. Не можна не відмітити й тут повну відсутність логіки, нездатність вмістити в голові хоча би дві думки разом.

А що ж — сам Розанов? Хіба він, религіознавець, не знає відомого античного історика, єврея Йосипа Флавія (37–103)? — та чи він ніколи не чув про Соломона бен Єхуда, Габіроля (1021–1058), аль Ідрісі (1100–1166) або Якута аль Гамаві (1179–1229)? Адже вони й досі, через мало не тисячу років, — є по всіх енциклопедіях світу, — чи цього замало? Невже в його часи не було ні вчених євреїв або арабів (шкода, всього й полишилося на наш час від семітів), ні художників, ні поетів? — далебі. Бо в його ж Росії — подумаємо за Розанова, котрий не хотів думати, — жили перший російський різьбяр М. Антокольскій (1843–1902) та перший російський пейзажист І. Левітан (1861–1900), перші не за порядком, але за їх значенням для російської культури, на яку вони так віддано працювали, разом з іншими “інородцамі”; жили й досить поважані російські поети А. Фет (1820–1892) та С. Надсон (1862–1887), але — що йому реальність. Він зводить свої побудови у вигаданому світі. Творить міти…

Він, мабуть “нікогда нє смотрєл с інтєрєсом на окружающій мір”. Він — алогічний. Зайнятий створенням свого власного міту про семітів.

Ми надто мало знаємо поки про реальну будову світу та сили історії, а радше — про сили Провидіння; хто знає… Чи, бува, не ідіотично самовпевнені присуди й вироки господіна Розанова призвели до того, що два поети Росії, відзначені ХХ ст. найвищою світовою нагородою, Б. Пастернак та Йосип Бродський, були… як би це тут пом’якше висловитись?.. Одне слово — не росіяни.

Були, щоправда, й інші — О. Блок, В. Хлєбніков, С. Єсєнін, О. Мандельштам, А. Ахматова, різні, різної вартості, але… Але гарантованим росіянином був з них тільки один — Сергій Єсєнін. Що ж, іноді з нього був і добрий поет, можна й пишатись; але — один.

Що ж стосується різьбярста, то тут — взагалі… Всі видатні російські різьбяри були, шкода, не індоєвропейцями, хоч і не росіянами. Кращим з них був волзький угр, великий Ерзя. Найбільш відомим — єврей Ернст Нєізвєстний. А кого можна поставити поруч? — може якогось Томского? — або Вучєтіча?

Схоже, російський розум не полюбляє складної та заплутаної реальної дійсності, в котрій буває так важко розібратись. Йому ліпше діяти у вигаданому світі другої сигнальної системи, де можна робити будь–що. Те, що хочеться, або те, що вигідне в даний час. Про це колись добре написав великий фізиолог І. П. Павлов (1849-1936), який — власне, й відкрив поняття другої сигнальної системи. Не дарма він виник, отой блискучий образ Достоєвского, — російський недоучений гимназист, котрому дай лише мапу зоряного неба, ніколи перед тим не бачену, — і він поверне її через півгодини виправленою. Такою, якою вона повинна бути. Так, до чого ж тут, дійсно, реальність? А реальність, уже не сучасна, а минулих віків, — була в надвишку вже тоді, коли оприлюднювалося наведене вище, 1899. Нагадаємо дещо.

Сер Генрі Лейярд (1817–1894) почав свої розкопи пагорбів Німруду, залишків ашурського Нініва, ще 1845 року. Розкопи Роберта Кольдевея (1837–1908) почато 1887, але вони відразу принесли сенсаційні відкриття.

Початок розшифровки клінописів поклав іще Георг Гротефенд (1775–1853), а вже 1857 року в Лондоні була оприлюднена Генрі Ровлінсоном та трьома менш відомими авторами розшифровка напису Тіглатпаласара. По смерті Гормузда Рассама, що знайшов епос про Гільгамеша, Джордж Сміт в Британському музеї прочитав його вже до 1872 року.

Якщо з приводу Шумеру можуть бути сумніви й зараз, то Вавілон, Аккад та Ашур, — це гарантовано семітські культури. А єгиптяни отримали свої астрономічні знання — з Вавілону. Це було вже тоді добре відоме.

Повернемося, нарешті, до спеціальної літератури. Візьмемо хоч відому книгу С. Креймера “Мітологія древнього світу”, Нью–Йорк, 1961. В ній семітським мітологіям Аккаду та Ханаану, де здавна квітли гарантовано семітські культури, відведено разом 47 с. Грецькій мітології, найбільш відомій в Європі, відведено одною сторінкою (!) більше — 48. Мітології Індії аріїв — на одну менше — 46. Додамо ще, — революційних відкрить в цій галузі в ХХ ст., крім культури Ебли, — не було.

Семітське мистецтво Нініва, Вавілона, Аккаду та всього Міжріччя — було добре відоме вже в ХІХ ст. З тих пір там теж — мало чого прибуло.

А, може це все знову звідси, від великого знавця “русской души” — Достоєвского? — як це там у нього: “увижу своими глазами как эти параллельные сходятся, а все равно, не приму, отвергну…”. Така, сатанинська самовпевненість абсолютного егоцентрика та волюнтариста…

Помиляються й великі люди, але… не аж до такого ступеню. Та й не в помилках, думається, тут справа. Тому й не слід відносити господіна Розанова, що б він там іще не написав — до грона великих мислителів. Такими — не пишаються; їх радше треба соромитись. Втім, як і багатьох інших доморобних російських “філософів”. Філософія — то найменше з отих завоювань російської культури.

Так, що ж це було? — невігластво? Або розрахунок на невігластво інших, читачів? — важко сказати. На жаль, в російській культурі ми надто вже часто стикаємося, як не з одним, так