Дві культури - Олександр Боргардт

Приклади, зрозуміло, займаємо з різних епох, аж до сучасної. Вони не відбиралися довго й ретельно, можна знайти й інші, але вони є цілком характерні.

Слов’янофіл О. С. Хомяков, сучасник Пушкіна та Бєлінского, написав колись, підкреслюючи ту саму особливість та неповторність російської людини, яка — однак, існує насправді. Що є — те є. Так ось, він писав:

Наша такая земля, которая никогда не пристрастится к практике так называемых гражданских учреждений. Она верит высшим началам, она верит человеку и его совести; она не верит и никогда не поверит мудрости человеческих постановлений.

Отже, подумаємо. Тут або щось надто вже глибоке для нас, простих неросійських людей, а тому й незбагнене, або вже повна та остаточна нісенітниця. Людині вірити можна, його совісті — теж, так чому ж не можна вірити “чєловєчєскому постановлєнію”? Яке, власне, від людини ж і походить. Та, яким чином закони совісті тої ж людини втрачають свою мудрість фіксовані на папері?

Марно було б шукати відповіді, тому що процитоване є просто з глибокомисленим видом піднесена нісенітниця, логічний нонсенс. Але, спір із автором про щось таке — пусте заняття. У відповідь на прості та ясні доводи воно закриється іншою, ще більш глибокомисленою нісенітницею; та так і далі. Бо Росія тим якісно відмінна від інших країн, що в ній дебатується та обговорюється, саме й переважно, — глибокомислене безглуздя; несмисл. Бо й не випадково ж, саме й тільки на російському грунті так рясно розквітли “ідеї” всесвітніх наукових блазнів, — Маркса та Енгельса. Категорично наполягаю на тому, що це було не випадкове, але абсолютно закономірне. Та, з другого боку, де ж їм було й розквітнути, як не в Росії, батьківщині всіх та всяких брехливих ідей?

В Росії, однак, хомяковська дурість обговорювалася всебічно та цілком серйозно, хоча — знайшлися й тверезі люди. Як пам’ятаєте, то саме з цього приводу мало відомий поет Б. Алмазов написав свого вірша, ну, де оте — незабутнє: “Широки натуры русские, нашей правды идеал не влезает в формы узкие юридических начал”.

Другий приклад візьмемо з більш нової епохи, у В. В. Розанова, вельми поважаного в Росії й сьогодні есеїста та “філософа”. Співця, так би мовити, “русской хрістіанской цівілізаціі”. Цей приклад буде капітальним та повчальним також і в інших відношеннях. Цей автор, обмірковуючи євреїв, що “Христа розіп’яли”, написав, зокрема, — наступне:

Наука, искусство и государство — это три главных продукта арийского творчества, в них именно достигли арийцы величия, и в последовательном, медленном созидании их проходила история этих народов. И, как следствие к своей причине, они должны быть отнесены к объективному складу трех главных способностей души арийцев.

Це, так би мовити, загальна характеристика їх супротивників, антагоністів, заради контрасту. А тепер, звернемося до семітів.

Обратимся теперь к рассмотрению душевного склада семитических народов в связи с их историей. То, что составляет отрицание арийского характера, что совершенно противоположно ему по направлению, есть субъективность, и она именно составляет отличительную черту психологического склада семитических народов. Они никогда не смотрели с интересом на окружающий мир, и у них никогда не возникала наука.

Отже, у семітів ніколи не виникала наука; запам’ятаємо це. Та, наприкінці — третє й останнє:

Они никогда не знали светлого мира искусства, и им незнакомо было то чуство, с которым художник-грек воспроизводил природу в статуе или картине и любовался своим созданием.

Так, дійсно дивні люди були… оті семіти. І, ще — трохи далі:

У семитов даже не зарождалось никогда живописи и скульптуры — этих искусств, грубые начатки которых в Европе находятся уже в памятниках доисторического быта: открывая кости животных, теперь уже вымерших, на них находили нацарапанные фигуры зверей и изображения охоты. В области архитектуры даже храм Соломонов был сооружен у евреев не ими самими, но пришлыми, чужими художниками.

Это совершенное бессилие семитов к образным искусствам можно проследить у них и в том, что есть образного, воспроизводящего и в сфере поэтического слова. Эпоса, в котором, как в море небеса, отражается весь сложный мир человеческой жизни, который мы находим в Магабарате и Рамаяне индусов, в рапсодиях Гомера, в Эдде скандинавов, в наших былинах, — этого епоса никогда не знали семиты. У них нет никаких преданий, нет мифологии, нет других воспоминаний, кроме священных и исторических, — черта, поражающая нас своей странностью: как будто народы эти никогда не знали ни детства, ни героической юности, но всегда были такими, какими мы их знаем теперь, — вечно возмужалыми, нерастущими и нестареющими.

Поперше, зауважимо, що автор відверто ігнорує религійну заборону на образотворче мистецтво. Чи він не знає про неї? — дивно. А потім…

На те, що дещо примітне в його власному Петербурзі (та й не тільки) побудували італійці Растреллі, батько (1675–1744) та син (1700–1771) та Дж. Кваренгі (1744–1817), — автор якось не звернув уваги, а от, храм Соломона… А хто ж його міг побудувати, цікаво довідатися, як не ті ж семіти? — Тому що тоді на Близькому Сході (втім, як і зараз), — окрім семітів практично нікого й не було. Чи може вони були виписали собі архитектора з Росії? Та й що ж воно є весь Старий Заповіт, — як не епос? А що не “билінний”, так, і слава Тобі, Боже! — з ним бо ми вже ознайомились вище…

Ми навели тут всього тільки чотири не надто розлеглих посилання. На їх протязі, однак, слово “нікогда” зустрічається шість разів. Слово це — дуже категоричне, незаперечне, та вживати його слід лише там, де є повна