Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 - Соломон Ізраїльович Гольдельман
Повстання тоді швидко ширилося по всій країні. Скрізь підіймалися селянські маси, викопували заховані, із страху перед німцями та гетьманською поліцією, у землю рушниці та кулемети, запрягали коней до возів, навантажених збіжжям та печеним хлібом, і прямували до різних осередків повстання, що створилися у ті дні повсюди, а особливо до Хвастова і до Вінниці, центру нової влади. У тому народному вояцтві в перші тижні загального піднесення не було помітно жодних ознак ворожнечі до жидів, а також до Вінниці не доходили жодні вістки про будь-які ворожі виступи проти жидівського населення.
У жидівському таборі була помітна явна прихильність до повстання саме у найширших верствах населення. Але, разом з тим, не чути було про якусь активну співучасть жидівських суспільних чинників чи поодиноких діячів у війні проти гетьманського режиму. Правда, коли автор цих рядків появився несподівано на масових зборах жидівської вінницької громади, присутні влаштували йому палку овацію, але далі цього спонтанного вияву пасивної симпатії до його кроку — вступления в уряд Директорії — воно тоді не пішло. Тому, коли Директорія у ті самі дні писала в її першому зверненні до народу, що «жиди є нашими приятелями, вони йдуть із нами», то воно віддзеркалювало тодішній стан річей тільки в розумінні пасивної, ніби чогось вичікуючої, симпатії мас жидівського населення.
Єдиним конкретним фактом дійової співучасти жидівської суспільности в тому надхненому визвольному чині українського народу, яким було повстання проти німецької окупації та гетьманського режиму в перші тижні його розгорнення, залишилася тільки моя участь в уряді Директорії, спочатку на посту Секретаря Праці, а за кілька днів також як в. о. Секретаря в справах національних меншостей, і це у зв’язку з декретом від 10 грудня про відновлення чинности національно-персональної автономії. Згодом приєднався до цієї жидівсько-української співдії другий відповідальний діяч партії «Поале-Ціон», редактор Абрам Ревуцький, якого я викликав з Одеси до Вінниці. Із вступом Директорії до Києва і утворення постійного уряду, Ревуцький став у ньому міністром для жидівських справ. Так моя ініціятива у відновленні жидівсько-української співпраці в творенні української державности була тим часом щасливо закінчена.
Моя пропозиція голові Директорії відновити національно-персональну автономію меншостей не викликала у нього жодних сумнівів, поскільки справа торкалася жидівської меншости і відновлення міністерств для жидівських справ. Винниченко мав лише великі сумніви, чи буде це відповідати реальним обставинам часу, коли б були відновлені також міністерства для російської і польської меншости, і міністри поляк або росіянин зайняли б свої місця повноправних членів уряду УНР. З цих міркувань Директорія обмежилась тимчасово творенням відділу для справ національних меншостей на чолі з в. о. Секретаря («тимчасово, аж до відновлення відповідних міністерств», як читається у цьому декреті від 10. XII. 1918). Дійсно, коли потім у Києві був створений постійний уряд, знайшов у ньому своє місце міністер для жидівських справ, але не для польських і російських.
Як відповідальний у справах національних меншостей, а жидівської зокрема, я в той самий день, коли декрет про відновлення чинности закону від 9 (22). І. 1918 року про національно-персональну автономію був проголошений, довів про цей акт до відома Жидівському Національному Секретаріятові в Києві, тій самій інституції, яку обрали Тимчасові Жидівські Національні Збори, як виконавчий орган жидівської національної автономії. Як пам’ятаємо, той Національний Секретаріят представляв лише частину Національних Зборів, бо всі три жидівські соціялістичні партії відмовилися взяти в ньому участь. Вважаючи, що ці міжпартійні стосунки не сміють впливати на мою діяльність як офіційного виконавця державної влади, я добачав у моєму зверненні акт визнання Національного Секретаріяту і сподівався відповідно льояльного ставлення до мого відділу також з його боку. На жаль, цього не сталося. Також А. Ревуцький, з часом міністер для жидівських справ, дивився так само як я на взаємостосунки його міністерства з Національним Секретаріятом. Він також думав, що слід діяти з Національним Секретаріятом у справі створення міністерства. На жаль, на другому боці ці наші наміри не знайшли жодного відгуку.[45]
Примара більшовизму.Гетьманський режим в Україні був типовим поліційним режимом, який тримався виключно на багнетах німецько-австрійської окупаційної армії.
Певна річ, існували і діяли в далекому зовнішньо-політичному «запіллі» Німеччини далекосяжні імперіяльно-колоніяльні пляни у момент, коли вони погодились на окремий мировий договір з Українською Народною Республікою і відокремили таким чином Україну, цю віднині самостійну державну цілість, від Росії. Ті далекосяжні пляни не були будь-якою новиною, вони здавна були вже складовою частиною німецького натиску «на Схід» у світовій політиці.
Але німецьку окупаційну армію в Україні цікавила насамперед лише одна, дуже практична і дуже нагла річ: щоб в Україні був усталений такий порядок, який допоміг би цій армії використати аж до останньої міри господарські багатства і товарові резерви країни, щоб забезпечити ними Німеччину і її велетенську армію, яка воювала на західньому фронті й яка, так само як населення самої Німеччини, бідувала від нестачі харчування та всього іншого в наслідок бльокади Антанти.
До цієї найближчої, безпосердньої мети німецької окупації зовсім не підходив режим Центральної Ради. Бо ж користування господарськими резервами України було рівнозначне з грабунком українського села, що означало, що селянин мав би орати і сіяти, годувати і виховувати худобу, працювати господарювати, насамперед, як не виключно, для німців.
Це безпосереднє, конкретне завдання німецької армії було у такому кричущому противоріччі до соціяльного обличчя Центральної Ради й тогочасного соціяльно-політичного і національного режиму країни, що для німецького командування мусіло дуже швидко стати ясним, — навіть без нашіптування місцевих клясових і національних ворогів української державности, — що Центральна Рада і її люди мають зникнути з політично-державного обрію країни. Ось у чому слід шукати справжній сенс перевороту 29 квітня 1918 року, який поставив царського генерала Павла Скоропадського на чолі держави і на службу інтересам Німеччини.
