В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко
Всі твори автора ⟹ Іван Ільєнко
У книжці відомого публіциста Івана Ільєнка, який передчасно пішов з життя, на основі численних документів, свідчень, спогадів у яскравій художній формі розповідається про найтрагічніші сторінки історії України від Переяславської Ради 1654 р. до 1917 року.
Книжка зацікавить усіх, хто хоче глибше знати історію України, стане у пригоді студентській молоді, допоможе повніше дізнатися про утиски, яких зазнавав український народ під гнітом царської Росії, краще зрозуміти непрості процеси сьогодення.
В ПАЗУРАХ У ДВОГЛАВОГО
Українство під царським гнітом (1654 — 1917)
Слово про Івана Ільєнка
З Іваном Олександровичем мені пощастило познайомитись у січні 1985 року, коли він прийшов до редакції «Літературної України», у відділ публіцистики. День у день, спілкуючись по спільній праці, обмінювалися думками щодо тих чи тих публікацій, зачіпали також явища суспільного життя, літератури. А час був непростий, щиро сказати, просто ганебний. По завершенні брежнєвщини один за одним йшли в небуття генсеки, і по всьому відчувалося, що мають настати якісь зміни, бо й економіка, і суспільне й духовне життя зайшли в глухий кут. Спільність думок і поглядів здружили нас, а коли настала горбачовська «перебудова», зросли надії і сподівання на кращі, принаймні вільніші часи. Адже хто-хто, а працівники «ідеологічної сфери», як тоді казали, мабуть, дужче за інших спізнали важку руку тоталітарного режиму. Не минула «чаша сія» й Івана Ільєнка. Навчаючись в аспірантурі Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, він видав у видавництві «Молодь» у популярній серії «Життя славетних» книжку «Г. Квітка-Основ’яненко», і пильні літературознавці угледіли якісь націоналістичні збочення чи ухили, публічно й друкованим словом шпетили автора, а затим було йому запропоновано лишити аспірантуру «за власним бажанням». Так само згодом змусили його піти з посади директора меморіального музею Лесі Українки, бо не зміг в усьому годити чиновникам від культури… Тож хай і повільно, а часи змінювалися на краще, поновився процес реабілітації державних діячів, так званих «ворогів народу», відкрився доступ до архівних матеріалів, що стосувалися письменників, в’язнів і смертників гулагів, із забуття й заборон поверталися не тільки імена, а й твори літераторів, що досі були приховані від читачів. І тут, сказати б, в Івана мовби виросли крила, він сповна віддався цій благородній меті, працював у архівах, писав від редакції прохання до «відповідних інстанцій» про надання певних документів, матеріалів, зустрічався з людьми, родичами письменників, які полягли її катівнях НКВД або скоро відійшли після колимських поневірянь.
День у день, віддаючись редакційній роботі, Іван знаходив час, переважно нічні години, для роботи над давно задуманою книжкою про М. Рильського, зокрема про замовчувані факти переслідування, перебування в Лук’янівській в’язниці. Нариси про реабілітованих літераторів увійшли до збірника «З порогу смерті», який підготував письменник О. Мусієнко. А розповіді про незнані, трагічні сторінки життя, тяжку долю А. Кримського, М. Вороного, В. Науменка, Остапа Вишні, Зінаїди Тулуб склали власну книжку «У жорнах репресій». Не шкодував Іван часу і зусиль, аби залучити до висвітлення цієї теми істориків, письменників, усіх, хто міг би подати документи, спогади, простежити долю людей — жертв тоталітаризму. Тісно заспілкувалися з ним відомий історик Ю. Шаповал, заступник голови СБУ генерал В. Пристайко, а потім Іван Олександрович став їм добрим помічником, порадником при підготовці документальних книжок про голодомор тридцять третього, про трагічне десятиріччя М. Грушевського в Радянській Україні.
Можна тільки дивуватися, як за таким огромом роботи викроював він години для роботи над цією справді капітальною працею, що вимагала глибокого занурення в історичні джерела, переважна більшість яких досі була за сімома замками або ж уперше потрапила в Україну.
Серед близьких йому людей цих украй напружених років була й Людмила Волянська—Шара зі США. Про це знайомство, їхнє спілкування варто розповісти докладніше, бо так уже сталося, що саме завдяки її турботам, фінансовій допомозі й з’явилася па світ ця його лебедина пісня. Цій дружбі він завдячував мені. А було це так. Під час Шевченківських свят на Чернігівщині, на крутому зеленому пагорбі над тихим Словом, де «три верби схилилися, мов журяться вони», разом із Анатолієм Солов’яненком, іншими митцями співала й Лілея Волянська з Канади, донька Людмили Іванівни. Згодом познайомились, розбалакались. Виявилось, що дід її, батько Людмили Іванівни, був серед патріотично налаштованої молоді, що рушила на захист України під
Крути, і серед тих небагатьох, котрим судилося жити. Зрозуміло, пізніше, 30-го, і його дістала «червона куля» в катівні НКВД. Отож познайомившись з Лілею Волянською, а згодом і з її матусею Людмилою Іванівною, я на їхнє прохання звернувся з листом від редакції до СБУ з проханням розшукати справу Івана Шарого. На щастя, вона збереглася, значилась № 242 у Полтаві. Згодом деякі подробиці життя Івана Шарого допоміг з’ясувати Іван Олександрович, який саме тоді упорядковував збірник «Герої Круг», куди увійшов і мій нарис «Справа № 241: І. Шарий та інші». До речі, Лілея та Людмила Волянські теж взяли участь у поповненні цієї книжки. Так склалася наша дружба, творчі взаємини… Вересневого вечора 1996 року перед від’їздом Людмили Іванівни до США ми сиділи у скромній оселі Івана Олександровича за святочною вечерею, яку приготував він, гомоніли про життя-буття, обмірковували подальші творчі плани. Іван тішився, що завершив, нарешті, працю над цією книжкою, а Людмила Іванівна передала йому для опрацювання, укладання в книжку свій творчий доробок — статті, нариси, спогади, які впродовж десятиліть друкувала в газеті «Свобода» (США), інших тамтешніх виданнях… А через неповних два місяці довелося мені писати їй скорботного листа…
Останнім часом Іван Олександрович скаржився на недугу, але ні на день, ні на годину не давав собі спочинку, мовби передчуваючи, що треба встигнути зробити якомога більше. Нарешті умовили його перепочити, кудись поїхати. А поки клопоталися про путівку, приятель-лікар порадив лягти на обстеження. Але ж і в лікарню Іван Олександрович прихопив з собою чималу течку паперів і кілька днів після медичних процедур сідав у палаті за столик попрацювати. Привітний, товариський, він з притаманною йому щирістю, гумором спілкувався з медперсоналом, колегами по палаті. Такими були його останні дні земного буття. Колеги по роботі, головний редактор Василь Плющ, який заприятелював з Іваном Ільєнком ще за студентських літ, робили все, залучили найкращих столичних фахівців, але намарне…
Життя Івана Ільєнка обірвалося на самому злеті, у розповні задумів, творчих планів. Але ж, якщо вірити в те, що доля людини наперед визначена, доведеться погодитись і з тим, що зоря судилася йому не найкраща. Народився 1943 року в селі Краснопілці поблизу Кагарлика, коли ще в Україні ревіли гармати. Мати Фросина Іванівна зробила все, щоб виходити серед воєнного й повоєнного лихоліття синочка, та сама скоро тяжко занедужала.