Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 - Соломон Ізраїльович Гольдельман

справу більшість Національних Зборів, що тоді тримала в своїх руках Національний Секретаріят. Для неї цей орган мав виконувати всі функції і нести всю відповідальність, що колись належала до компетенції жидівського міністерства. Четвертий пункт статуту Національного Секретаріяту ухвалював, як його обов'язок: «Дбати про здійснення і опублікування законів, які були затверджені Тимчасовими Національними Зборами…. аж до часу, коли буде створена посада «державного секретаря» для жидівських справ».[42]

Між тим, з відновленням закону про національно-персональну автономію наказом Директорії та іменуванням нового міністра для жидівських справ, при тому представника соціялістів, а не «державного секретаря», як цього жадав Національний Секретаріят, цей останній засвоїв собі таку тактику, ніби йому про існування цього міністра нічого не відомо. І він далі займався справами автономії жидівського населення: оборона від погромів, допомога потерпілим, зносини з жидівськими організаціями закордоном і т. д.

Головною ділянкою його діяльности в обсязі справ автономії було вироблення чисельних законопроектів, і, почасти, також їх переведення через Малі Національні Збори. Це були, насамперед, ті законопроекти, які вже стояли на порядку дня першої сесії Національних Зборів, або мали бути внесені на його другу сесію.

Юридична комісія при Секретаріяті складалася в більшості із молодих, але дуже здібних, адвокатів, і її праця була б у майбутньому корисна чималою мірою для жидівської автономії, як би українська держава, і з нею та автономія не впала під удари російських більшовиків. Це були законопроекти, почасти вже ухвалені Малими Національними Зборами; між ними: статут жидівської громади, який складався з закону про громади, розпорядків про прибутковий податок і податок на спадщину, виборчого порядку до Громад. Короткий основний закон про Жидівські Установчі збори, про Тимчасові Національні Збори і Національний Секретаріят. Законопроект про «державного секретаря» для жидівських справ. Проект пропозицій про зміни в законі Центральної Ради про національно-персональну автономію. В останні дні своєї діяльности ця Юридична комісія займалася ще виробленням законопроекту про Жидівський Національний Союз в Україні.

Усі ці закони і законопроекти залишилися архівним матеріялом, крім лише одного з них, саме «Статут про жидівську громаду», який перейняло тодішнє жидівське міністерство і після його опрацювання провело через Раду Міністрів. Затвердження того закону Директорією сталося вже за четвертого міністра жидівських справ у Кам’янецьку добу української держави. Цей закон навіть був застосований у кількох малих громадах у той час.

Останнім кроком Національного Секретаріяту й представлених у ньому жидівських партій в їх боротьбі проти жидівського міністра, який тільки тоді був Директорією іменований, була спроба скликати другу сесію Національних Зборів при демонстративному ігноруванні цього міністра, начебто він взагалі не існував. Збори були призначені на 19 січня 1919 року. Жидівське міністерство було позбавлено необхідности заборонити його скликання завдяки загостренню політично-воєнного стану: самі інідіятори змушені були спочатку відкласти це скликання на 2 лютого, а потім скасувати його зовсім. «Дальші політичні події — писали вони у своєму звіті — унеможливили публічне існування Національних Зборів».[43]

VI. Друга Українська Народна Республіка
Відновлена національно-персональна автономія.

Вночі з 14 на 15 листопада 1918 року на мурах київських будинків появилися відозви «Директорії Української Народної Республіки», які закликали до повстання проти режиму гетьмана Скоропадського. Ці відозви символізували початок третьої доби української революції, на яку обидва народи — як український, так і жидівський — покладали свої найкращі сподівання, і яка закінчилася найтяжчим розчаруванням для обох: українська республіка, що у тому народному піднесенні встала з мертвих, упала під жорстокими ударами московського залізного чобота, а жидівські ілюзії були втоплені у потоках крові тисяч невинних жертв протижидівських погромів.

Оминаємо свідомо у цій праці будь-яку аналізу протижидівських погромів у добу української революції. Погроми згадуються тут і там лише, поскільки вони заторкували й руйнували конструктивну працю будування національної автономії для жидівської меншости. Коли б не катастрофічний кінець української національної революції, то будівничі сили в українській суспільності перемогли б ту погромну анархію, і жидівська національна автономія залишилася б як складова частина демократичної української республіки.

Поруч з новонародженням Української Народної Республіки, у перші дні її існування, було проголошено від імени Директорії, як вищої державної влади, відновлення законної сили національно-персональної автономії меншостей. Це сталося 10 грудня 1918 року в тодішньому осередку керівництва повстанням, у місті Вінниці.[44]

Політичне керівництво повстанням, що його очолювали два головні політичні керівники українського руху з часів Центральної Ради, Винниченко і Петлюра, прибули 4 грудня до Вінниці з Хвастова, що був першим осередком повстання. І