Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 - Соломон Ізраїльович Гольдельман

Відразу ж на першому засіданні Національних Зборів, по промові сіоніста Брука на відкритті, вибухла з новою силою традиційна ворожнеча між обома політичними таборами: соціялісти і Фолькспартай бурхливо протестували проти вступної промови гебрейською мовою на Національних Зборах українського жидівства, яке уживає майже виключно як рідну мову «ідиш» у щоденному житті і в задоволенні своїх культурних потреб. Реакція на гебрейську демонстрацію сіоністів була гостра: дві з соціялістичних партій — «Бунд» і «Об’єднані соціялісти» — вийшли з залі засідання. Члени «Паоле-Ціон», партія сіоністично-соціялістична, яка також вірила у відродження гебрейської мови у майбутній жидівській Палестині, залишилася на своїх місцях; також депутати «Фолькспартай». З цього моменту вже не було більше миру між обома групами. До президії Зборів соціялісти не увійшли і в Зборах засідали до кінця сесії: Усишкін від сіоністів, Каплан від «Цеїре Ціон», рабин Алешковський від «Ахдут» і Лацький від «Фолькспартай». Коли ж головуючий на Зборах Усишкін знову розпочав засідання гебрейською промовою, то вибухла вдруге буря в залі й на трибунах для публіки. Було ясним, що при відношенні сил 75 проти 50 сіоністи не відмовляться від маніфестування національного характеру гебрейської мови з такого важливого місця, як Національні Збори. З другого боку, треба було нарешті приступити до практичної праці. При цьому обидві сторони добре знали, що при діловому обговоренні фактично всі вживатимуть ідиш, бо ж також і сіоністи схочуть, щоб більшість Зборів, а також присутня публіка, їх зрозуміла. Так спір закінчився угодою про визнання рівноправности обох мов у дебатах Зборів.

Але ця угода залишилася єдиним компромісом, що був досягнутий між обома таборами за ввесь час діяльности Зборів. У всій решті питань порядку дня цього першого парляменту жидівського народу за всю історію його розсіяння в світі, обидва табори стояли один проти одного, і часто їхні сутички були супроводжені вибухом гніву й ворожнечі. Особливо різким був спір у двох головних пунктах програми: в питанні про організаційні форми національної автономії і в тому, з чим має жидівство України звернутися до мирового конгресу по закінченні світової війни. Сіоністи стояли твердо на тому, що тепер наступила їх черга і що вони мають використати свою чисельну перевагу і право парляментарної більшости, щоб здійснити два головні їх жадання: 1) перебрати до своїх рук керівництво в органах національної автономії жидів на Україні; 2) відстоювати сіоністичні і національні вимоги жидівства на міжнародному форумі, і особливо на світовій мировій конференції по війні. Відносно цих двох точок сіоністично-клерикальний бльок не погоджувався навіть на найменші поступки іншим групам на Зборах, взагалі не хотів їх співучасти навіть у такому питанні, як вимога рівноправности і національної автономії для жидівських колективів в інших країнах, вимога, на яку погоджувалися усі без винятку фракції Національних Зборів. Вони навіть відкинули згоду в справі Палестини з «Поале-Ціон», не зважаючи на сіоністичну настанову цієї групи.

У перші дні засідань Зборів здавалося, що є численні спільні вимоги в усіх сімох партіях, які були там репрезентовані. Так принаймні вичувалося зі змісту деклярацій, які ці партії виголосили з трибуни Зборів. Насамперед, усі партії були згідні у вимозі відновити чинність закону про національно-персональну автономію в Україні. Другою спільною вимогою цих деклярацій була міжнародна ґарантія повної рівноправности жидів, як також право жидівського народу на національну автономію. Навіть «Бунд» пішов у його національних вимогах так далеко, що «Поале-Ціон» і «Об’єднані» просто не могли за ним встигнути. Обидві сіоністичні партії, «Ахдут», «Поале-Ціон», як також «Фолькспартай», сходилися, хоч у різних формулюваннях, на вимозі створити жидівський центр у Палестині.[37]

Не лише в декляративних заявах було чимало спільного в усіх партіях, але також в справі внутрішньої організації жидівської автономії усі партії працювали в значній гармонії в законодавчій комісії Зборів. Там була випрацьована постанова про створення виконавчого органу, який мав бути відповідальним перед Національними Зборами, а в перервах між сесіями — перед «Малими Національними Зборами». Тут бачимо аналогію між проектованими жидівськими автономними інституціями і українськими — Центральною і Малою Радами. Видно, що сіоністи, пропонуючи цю структуру автономних органів, думали, що новий виконавчий орган, який дістав назву «Національний Секретаріят» (гебрейською мовою він мав називатися — «Національний Комітет жидів України»), замінить колишнє міністерство для жидівських справ. Другий табір, який принципово обороняв інституцію жидівського міністра, не вважав за потрібне зробити з суперечности поглядів у цьому пункті тему для дискусії в комісії: це питання, на думку лівих, не було актуальне, бо ж автономія була скасована і жодного жидівського міністерства покищо не було, так навіщо даремно дебатувати? Тим більше, що всі погодилися на тому, що цей «Національний Секретаріят» буде побудований на засаді коаліції: він мав складатися з 12 членів пропорційно силі поодиноких партій на Зборах.[38]

На засіданні пленуму Національних Зборів, 10 листопада, коли приступили до голосування вирішених у комісіях постанов, з’ясувалося, що в справі вимог жидівського народу в Україні до світового мирового конгресу сіоністи рішуче не погоджуються на будь-які поправки інших партій до пропонованої ними постанови, хоч їм було відомо, що соціялістично-демократичний бльок ніяк не може прийняти без змін те формулювання, та що цим вони спричиняться до гострого конфлікту. Через неможливість досягти компромісу дійшло до голосування аж трьох резолюцій у цій справі: «Бунду», «Поале-Ціон» і сіоністів. Остання була прийнята 64 голосами сіоністів, «Цеїре-Ціон» і «Ахдут» проти 31 голосу всіх чотирьох фракцій другого табору. Після голосування ці чотири фракції заявили: тому, що «більшість не рахується з меншістю», вони вважають, що ідея коаліції провалилася».[39]

З уваги на засадничо-важливий характер цієї резолюції наводимо її повністю: «Від імени трьох мільйонів українських жидів Жидівські Тимчасові Національні Збори жадають: 1. Визнання жидівського народу як нації; 2. Прийняття жидівської нації до Ліґи Націй як рівноправного члена; 3 Міжнародної Гарантії для відбудови жидівського національно-політичного центру в