Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 - Соломон Ізраїльович Гольдельман

Розуміється, що далеко не вся армія розтанула. Але те, що залишилося, не могло ніякою мірою сприяти «радянським» плянам Директорії. Насамперед це був національно свідомий, ідейний у своїх прямуваннях, організаційно консолідований, мілітарно дисциплінований осередок повстанської армії — корпус Січових Стрільців. Він складався, головним чином, з галицьких старшин і вояків, вимуштрованих в австрійській армії, національно вихованих. Старшина корпусу вважала, що вона знає добре, як саме будувати українську державу. Вони були рішучими противниками совєтсько-більшовицького ладу й разом з тим ворожі до Москви.

«Січовики» залишилися зразково дисциплінованою частиною української армії аж до сумного кінця боротьби за самостійну державність. Але був ще «лишок» народної армії з першої доби повстання, й як раз він, у його різних метаморфозах, спричинився чималою мірою, поруч з перевагою більшовицького ворога та інших зовнішніх й внутрішніх обставин, до остаточної поразки Української Народної Республіки й, одночасно, до трагедії українського жидівства. Це був той чинник, який дав нагоду політичним ворогам Директорії говорити про «добу отаманщини». Цій «отаманщині» жидівська історіографія приписує головну вину за погроми 1919-го і наступних років, коли, власне, головну ролю на цьому «фронті» перейняли протибільшовицькі повстання.

Вже в перші тижні національного повстання захиталася «демаркаційна лінія» між Україною і більшовицькою Росією, яку до того охороняли німецькі частини. Усі почуття і замисли німецьких солдатів були скеровані на події в їхній країні. Там відбувалася революція, запахло трохи більшовизмом, у всіх частинах окупаційної армії створено «солдатські комітети», які потім також керували евакуацією, і, самозрозуміло, у німців не було жодної охоти охороняти далі Україну від «примари більшовизму» з-поза російського кордону.

До речі, ще до того, як Український Національний Союз рішився на повстання, Винниченко досяг обіцянку від двох найвизначніших більшовицьких лідерів, від тих, що стояли найближче до справ України, саме від Мануїльського і Раковського, обіцянку, що більшовики, у випадку повстання проти гетьмана і німців, утримаються від нападу на українську армію ззаду. Слід думати, Винниченко вірив у те, що тією «джентельменскою угодою» з більшовицькими лідерами він забезпечив себе від «ножа в спину» з цього боку. Але якраз тоді, коли йому вдалося переконати своїх спільників у Директорії, що настав час «перетворитися на українських радянців», саме, коли Директорія прибула до Києва, — почали вже на південному сході країни оперувати більшовицькі військові загони і з ними разом селянські повстанчі групи, яких організували та ними керували ліві українські соціялісти-революціонери. Також знову появився на сцені українського політичного життя «робітничо-селянський уряд» України, який був у минулому році поставлений Москвою в Харкові і який московська влада визнавала офіційно за уряд «незалежної» української держави і з ним провадила «міжнародні пертрактації».

Директорія прибула до Києва за тиждень після того, як корпус Січових Стрільців зайняв столицю. У місті був заведений від імени командування суворий «стан облоги», але вся фактична влада була не так у руках полковників-січовиків, як у того самого Ковенка, голови «контрозвідки», що через його самочинства рік перед тим, у час наступу «червоної Гвардії» Муравйова на Київ, подався до димісії перший жидівський міністер Зільберфарб. Також тепер його активність і свавілля йшли під гаслом «боротьби з більшовиками». В той самий час поза Києвом оперували численні «отамани», які не були здібні протистояти регулярним більшовицьким частинам й раз-у-раз відступали перед ними без спротиву, віддаючи ворогові терен за тереном; але вони знаменито вміли «поборювати большевизм» у численних жидівських містах та містечках України.

Прибувши до Києва, Директорія відразу опинилася у власній столиці як у ворожому таборі: з одного боку, безсилля щодо військового командування і ковеньківської конт-розвідки, з другого, атмосфера озлоблення у більшості київського неукраїнського населення, викликана режимом свавілля «стану облоги». «В Києві, пише з цього приводу Винниченко, неукраїнське населення просто горіло ненавистю до української влади. І не через те тільки, що вона була українська. Коли вона вступила до Києва, осяяна авреолею боротьби й перемоги над реакцією, її щиро привітали не тільки українці. Її ненавиділи за те, що вона сама обплювала цю радість, що не принесла ніякої різниці з гетьманщиною. Вся різниця була в тому, що неукраїнців силою, брутально примушували поважати українство».[49]

З приводу цих настроїв в неукраїнських колах пише А. Ревуцький у його «Споминах жидівського міністра» про те, як «не тільки більшовики, але також меншовики і (жидівський) «Бунд» гірко поборювали Директорію. Але при цьому не можна було в їх арґументації знайти будь-який соціальний мотив (для цього спротиву), — завжди відчувалося, що в дійсності їх поведінкою керує прагнення до «єдиної, неподільної Росії».[50] Характерною для цієї поведінки була відмова меншовиків дати міністра до кабінету Чехівського. Коли цей кабінет творився, було залишене вільне місце міністра праці, бо всі рахувались з можливістю приступлення до уряду російського с.-д. Мартинова (жида з походження), але цього не сталося, бо його партія не могла рішитися увійти до уряду, який не погоджується на федерацію з Росією».[51]

Чимало змінилося на той час також в ідейній орієнтації жидівської суспільности. Крім «Бунду», що його українська орієнтація завжди «шкандибала» і він усе оглядався на колишнього «старшого брата» у спільній соціял-демократичній партії, всі інші жидівські партії ще сяк-так трималися своєї позиції з часів Центральної Ради. Чимало вплинув на збереження цієї позиції (вона стала до певної міри традиційною) стан загального піднесення у перші тижні повстання, коли також жидівське населення було захоплене відновою вільного політичного життя й коли про жодні протижидівські ексцеси не було чути взагалі. Не залишилася без впливу на настрій жидівського населення також віднова національно-персональної автономії. Цей стан речей знайшов, між іншим, свій вираз у привітальних промовах жидівської делегації на урочистій зустрічі Директорії на київському залізничному двірці при її вступі до столиці.

Разом з цим, десь у підсвідомості щось змінилося в орієнтації жидівської суспільности, її соціялістичної частини зокрема. Півроку наскрізь реакційного