Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 - Соломон Ізраїльович Гольдельман

режиму гетьманату занадто вже нагадував минуле російського царату, щоб не викликати у ширших верствах жидівського населення, особливо між масовим членством жидівських соціялістичних партій, побоювань щодо здобутків революції, втрата яких означала для жидів, мабуть більшою мірою ніж для інших, національну і соціяльну катастрофу разом. А від кого можна було тоді сподіватися усунення цієї небезпеки, як не від тодішнього осередку радикальної революції у світі, від Москви? Чимало сприяло цьому психологічному здвигові тяжке розчарування українською демократією за останню добу Центральної Ради, коли як урядова політика, так і настрої в українському таборі ставали все більше несприятливими для меншостей, включно з меншістю жидівською. Разом з тим, у момент падіння української національної влади, розгону Центральної Ради, без будь-якого помітного назовні спротиву з боку народу, мов би розкрилася вся слабість, безпомічність, безпорадність українського політичного керівництва. Не лише суспільність жидівська, але чималою мірою також самі українці почали зневірюватися у можливості здійснити національні цілі української революції. Із здивованням дивилися тоді також відповідальні жидівські кола на такі, дивні в їх очах, явища, як активна співпраця деяких поважних українських діячів з гетьманом і його урядом, з одного боку, а з другого — участь багатьох лівих українських соціялістів у лавах більшовицьких аґресорів.[52]

Наслідком цього психологічного здвигу значна частина жидівських соціялістів почала «плисти у фарвареті» московського більшовизму, перемога якого здавалась тепер неминучою, хоч ці соціялісти далі ідеологічно неґували комунізм.

На цю зміну орієнтації жидівських соціялістів вплинула чимало також революція в Німеччині. Тоді, коли українські національні кола цілком реально оцінили ту революцію, а саме, що цим створилася в Україні ситуація сприятлива для спроби скинути гетьманську владу, почали дивитися жидівські соціялісти — й не лише вони, але ще більше московські соціялісти й усі ліві мрійники в світі — на ту ситуацію в Німеччині, як на початок світової революції. Ну, а хто стоятиме в аванґарді такої світової революції й керуватиме нею, як не Москва? За таких обставин вибір орієнтації був досить ясний.

Ледве встигли національні українські сили перемогти спротив гетьманського режиму, як почався наступ більшовицьких сил проти щойно відновленої Української Народної Республіки. Українські війська відступали і залишали ворогові терен за тереном. Паралельно з цими поразками на більшовицькому фронті розпочалися ексцеси отаманщини і жидівські погроми. Більшість жидівських соціялістичних провідників, а з ними чимала частина їх пастви, зокрема молодь, були у ті хаотичні часи січня-лютого 1919 року психологічно зрілі для того, щоб у кожну відповідну хвилину перекинутися на «другий бік барикади». Московський уряд почав війну проти Директорії УНР саме у цей момент пануючого на фронті й у запіллі України хаосу — 16 січня 1919 р., а вже у лютому українська влада була примушена залишити Київ й відійти на Захід. Це був остаточний поштовх у бік нової орієнтації жидівських соціялістів в Україні.

VII. Друге міністерство жидівських справ
Хто має стати міністром жидівських справ?

Коли Директорія в Києві склала новий український уряд (на чолі з с.-д. Чехівським), в ньому не були представлені національні меншості через своїх міністрів, як це було в добу Центральної Ради. Лише з часом вступив до Кабінету міністер для жидівських справ, але ні польський, ні російський. На те були особливі причини.

Пам'ятаю, як у моїй розмові з Головою Директорії, Винниченком, у Вінниці, в справі відновлення автономії меншостей він виразно розрізнив відновлення автономного статусу від справи участи окремих «національних міністрів» в уряді. Пригадаємо, що в самому тексті Закону про національно-персональну автономію від 22 січня 1918 року не було згадки про окремих міністрів у справах меншостей. Така згадка, щоправда, була у проекті того закону, але Мала Рада її усунула з закону при його затвердженні. Отже в розумінні конституційному тепер Директорія мала щодо цього вільну руку.

«Автономію негайно відновимо, — казав мені тоді Винниченко, — запросимо до уряду міністра в справах жидівської меншости, але з заступництвом росіян і поляків ще зачекаємо. А це тому, що досвід попередньої доби показав, що росіяни в Україні вважають себе природними представниками російських державних інтересів, а не звичайними й льояльними громадянами нашої держави. Що ж до поляків, так маємо наперед довідатися, як будуть урегульовані права української меншости в самостійній Польщі, якщо тамошнє українське населення примушене буде з причин певної міжнародної констеляції залишитися в межах польської держави. Інакше жиди: за жидівською меншістю в Україні не стоїть жодна сусідня держава як протектор. Жодний з сусідів України не буде вважати себе зобов’язаним протеґувати українським жидам й заступатися за їх кривди. Тому українським жидам залишиться одна можлива орієнтація — це на українську державу, а в цій державі хай буде жидівський міністер, який заступатиме їх національні інтереси».

Слід до того додати, що на ділі ані польська, ані російська суспільність не виказали жодного інтересу для відновлення їх національних автономних установ. І це тоді, коли проблеми жидівських національних установ, особливо справа представництва в уряді, стояли під час київської доби Директорії в центрі жвавих дебатів і були предметом міжпартійної боротьби в жидівському суспільстві. Лише з цієї причини усе відкладалося іменування міністра жидівських справ.

Насамперед до цієї затримки спричинився впертий спротив жидівського Національного Секретаріяту (Виконавчий орган Тимчасових Національних Зборів) проти іменування на пост жидівського міністра будь-кого з жидівських соціялістів (які, як ми вже знаємо, бойкотували вибори до Національного Секретаріяту). Попри це Національний Секретаріят зайняв принципову позицію проти самої установи «міністра жидівських справ» як повноправного члена уряду, що несе відповідальність за його загальну політику нарівні з іншими ресортовими міністрами. Замість того Національний Секретаріят пропонував, щоб жидівська національна меншість була представлена в кабінеті окремим «державним секретарем», який буде делегований туди жидівськими національно-автономними установами (тобто цим самим Національним Секретаріятом) і нестиме відповідальність виключно перед ними, не буде втручатися у справи загальної політики держави і не відповідатиме за