Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 - Соломон Ізраїльович Гольдельман

Але до затримки у відновленні діяльности жидівського міністерства спричинилися також дві, з існуючих трьох жидівських соціялістичних партій, саме «Бунд» і «Об’єднані соціялісти», які не могли погодитися на те, щоб на пост жидівського міністра був призначений член партії «Поале-Ціон». Між тим, «Поале-Ціон», єдина суспільна група, яка майже з самого початку повстання приєдналася до українського табору в його війні за відновлення демократичної української республіки, вважалась цим табором мов би визначеною самим ходом подій до участи в уряді УНР, як представник жидівської людности країни. Тому, це було цілком природним, що голова уряду Чехівський звернувся з самого початку до партії «Поале-Ціон» з пропозицією дати свого кандидата на посаду міністра жидівських справ.

Це питання почали обговорювати в жидівській суспільності і воно стало предметом гарячої міжпартійної боротьби вже з самого початку розбудови жидівських автономних установ, ще за першого жидівського міністра Зільберфарба. Спір був нібито чисто теоретичний, мав вестися в рамках конституційних засад, але на ділі дебати йшли по лінії партійно-політичного розмежування в жидівському таборі, — тобто між сіоністами та їх клерикальними спільниками з одного боку, й соціялістами з їх народно-демократичним спільником, з другого. Таким чином, цей «теоретичний» спір перетворився на гострий політичний конфлікт і до нього втрутився сам голова Директорії, який конче хотів довести обидві сторони до такого компромісу, який уможливив би іменування повноважного представника жидівської меншости в уряді Республіки. Але оскільки за цим теоретичним спором приховувалось прагнення обох таборів опанувати національно-автономні інституції, до компромісу так і не дійшло й Директорії залишилося нарешті вирішити питання на власну руку й з компетенції верховної державної влади.

Отже цей спір поставив перед Директорією питання: чи вона має включити до складу уряду окремого міністра жидівських справ, рівноправного з усіма іншими міністрами, й, разом з цим, відповідального, як усі вони, за загальну політику держави, не дивлячись на його особливу функцію, як повноважного представника жидівської меншости в уряді? Або ж тим представником мають бути центральні установи жидівської автономії, які з їх власної компетенції, — а не за запрошенням верховної влади, — іменували б свого уповноваженого до уряду, який носив би титул «державного секретаря», й компетенція якого була б виключно в справах національно-жидівських.

Придивимося до того, як це засадниче питання виникло в процесі розбудови жидівських національно-автономних органів. Отже, ця розбудова розпочалася, як ми вже знаємо з раніше сказаного, з того, що був іменований окремий віце-секретар жидівських справ, який згодом став генеральним секретарем, а зі зміною конституційного становища України, — міністром жидівських справ й повноправним членом уряду республіки. Цей жидівський міністер вважався — доки існувала Українська Народна Республіка — офіційним представником жидівської нації в державі й він, а разом з ним його міністерство, уособлювали автономні права жидівської національної меншости. Щодо власного народу перед жидівським міністром стояло завдання закласти самі основи автономії, вибудувати її органи, автономізувати все життя жидівства. Конкретно це завдання мало бути здійснене у творенні як місцевих, так і центральних жидівських установ. Першою на черзі була Національна Рада, про яку ми вже докладно розповідали. Потім був виданий 2 грудня 1917 р. закон про вибори до місцевих органів жидівського самоврядування до демократичних «кагальних рад», що мали служити місцевими відділами автономії.

Уже з появою цих перших, обраних на демократичних підставах, місцевих органів автономії, почало виявлятися певне протиріччя між становищем жидівського міністра, як повноправного члена уряду, відповідального перед парляментом держави й виконуючого свої обов’язки у згоді з урядом і парляментом з одного боку, і позицією того ж міністра щодо автономних жидівських органів, де могла витворитись більшість — що справді швидко сталося, — яка дивилася б на основні політичні, культурні й соціяльні питання інакше, ніж більшість парляменту, уряд і, разом з ними, жидівський міністер. Це можливе протиріччя стало дійсністю, коли вже на першому засіданні Національної Ради, яка була складена, як ми вже згадували, на засаді рівного представництва усіх п’ятьох жидівських партій, сіоністи заявили, що соціялістично-демократична більшість Ради є в дійсності меншістю в народі, а тому відмовили жидівському міністрові, якого більшість в Раді підтримувала, в моральному праві представляти жидівську націю в державі. Пригадуємо, що Національна Рада була на початку лише дорадчим органом при міністрові, який формально відстоював у своїй особі усі права й обов’язки автономії жидівської національної меншости в державі. Але згодом як фактичний, так і конституційний стан Національної Ради змінився й вона вже вважалася центральним органом автономії, а міністер уже мав дотримуватися програми, яку остання ухвалювала. «Жидівський міністер став віднині виконавчим органом Національної Ради», пише про цю зміну в становищі обох тих установ перший міністер жидівських справ Зільберфарб.[53]

Цікаво буде тут навести коротке оповідання міністра Зільбер фарба про те, як дійшло до цієї важливої зміни в державно-правному взаємовідношенні між міністром і Національною Радою. Міністер Зільберфарб подався до димісії, як ми вже знаємо, зі зміною в уряді УНР, коли прийшов до влади кабінет Голубовича. Жидівські соціялістичні партії не були згідні з загальним політичним напрямом нового уряду, а тому, що жидівський міністер мав формально солідаризуватися з тією політикою, постало питання про делегування до складу уряду на пост жидівського міністра не соціяліста, а представника демократичної «Фолькспартай», оскільки соціялістична більшість Національної Ради ніяк не збиралася відступити від своєї гегемонії в органах національної автономії. Так склалося, що другим міністром жидівським справ в УНР став В. Лацький, член «Фолькспартай», яка увесь час йшла солідарно зі соціялістами в Національній Раді й співпрацювала з ними в міністерстві жидівських справ. Але, щоб забезпечити надалі вирішальний вплив соціялістів на політику того міністерства, було разом з актом затвердження нового міністра Малою Радою, також проголошено про цю нову державно-правну компетенцію жидівської Національної Ради. Таким чином, було відсунуто на невизначений час з’ясування питання, яке має бути державно-правне становище представників національних меншостей в уряді.

Тепер конечна потреба іменувати міністра жидівських справ до кабінету Чехівського виринула як дуже негайна. Міністер від соціялістів забезпечив би знов, як було в добу Центральної Ради, домінуючу позицію соціялістично-демократичного табору в органах жидівської ‘автономії, а тим самим, також його вплив на суспільне життя жидівського населення країни. Разом із цим, міністер-соціяліст ледве чи вагався б нести, спільно з усім урядом, відповідальність за загальну політику Директорії.