Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 - Соломон Ізраїльович Гольдельман

Це завдання було покладене на Жидівську Національну Раду, яка тоді складалась, як уже згадано, з 50 депутатів, по 10 від кожної з партій, що представляли жидівство України в Центральній Раді. Лише одна з цих партій, сіоністи, й далі Раду бойкотували, не зважаючи на те, що вона тоді вже набула авторитету і компетенції справжнього національного представницького органу.

Тим завданням було — виробити законопроект про скликання Жидівських Установчих Зборів і провести цей закон через Центральну Раду. Разом з тим не відкидалася альтернатива скликання передпарляменту (тобто Тимчасових Національних Зборів), обраного членами місцевих громад, саме у випадку, коли б проведення загальних виборів було унеможливлене політичними обставинами.

Жидівські діячі вважали це завдання за нагле саме з уваги на загострення політичної кризи в країні. Протиприродна спілка обох головних політичних факторів тієї доби — політичного режиму, єдиною підпорою якого мали бути трудові народні маси, а особливо селянство, і чужої мілітарної сили, яка окупувала Україну з єдиною метою використати всі її господарські ресурси, — така спілка не могла бути тривкою, вона мусіла розірватися. Народна опінія, з свого боку, шукаючи винного у біді й відповідального за лихо, принесене визиском окупантів, спрямовувала свій гнів проти Центральної Ради, бо ж це вона привела німців. За цих обставин не можна було уявити кращого ґрунту для підпільної більшовицької пропаганди, в якій взяли жваву участь також ліві українські соціялісти-революціонери. Таким шляхом був знищений авторитет Центральної Ради в народі. Реальна небезпека перевороту була відчутна.

Свідомі цієї небезпеки керівні українські кола вирішили прискорити скликання Установчих Зборів: хай, мовляв, народ сам перебере державну владу від Центральної Ради до власних рук; хай буде покладена охорона держави на обраних на повних демократичних засадах представників народу. Постановлено було скликати Установчі Збори на 12 травня 1918 року.

З уваги на постанову державного керівництва жидівська Національна Рада вирішила піти за цим прикладом. Передбачалося скликати насамперед «передпарлямент», а тим часом провести загальні вибори до Жидівських Установчих Зборів у липні і скликати ці Збори на початку серпня.

Як ми вже знаємо, з усіх цих плянів як українських, так і жидівських, нічого не вийшло. З’єднані російсько-«мало-російські» реакційні чинники також не дрімали: спираючись на допомогу німецького командування, вони поставили диктатора з історичним титулом «гетьмана» на чолі української держави, яка мала замінити Народну Республіку і Центральну Раду. Після цього державного перевороту жидівська автономія повисла фактично в повітрі. Хоч самого закону про автономію покищо формально не скасували, все ж ясно було жидівській суспільності, яка небезпека загрожує усім національним досягненням українського жидівства.

Поки загроза перевороту висіла тільки в повітрі, але ще не стала трагічною дійсністю, жидівське міністерство продовжувало підготовляти згаданий законопроект про скликання Жидівських Установчих Зборів і навіть ще встигло внести його на розгляд Центральній Раді. Але стати законом цьому проектові вже не судилося. Тоді лише жидівські чинники зрозуміли, що треба залишити всяку мрію про справжні Установчі Збори, як їх передбачав закон про національно-персональну автономію, й що слід задовільнитися будь-яким представництвом, створення якого не вимагатиме загальних виборів. Бо ж було ясно, що подібні вибори ніколи в новому політичному режимі не будуть дозволені.

Також далі тривав, поки політичний переворот не став реальністю, колишній номінальний стан взаємовідношення сил у жидівському суспільстві: кола «революційної демократії» трималися вперто за свою ілюзорну зверхність. Міністер Зільберфарб формулює ті ілюзії так: «Щоправда, кагальні ради були єдиним об'єктивним виразом політичного настрою ширших жидівських верств, так само як ці ради були єдиним органом жидівської автономії, на який жидівське міністерство могло спиратися в своїй діяльності», але «передача передпарляменту до розпорядимости сіоністично-клерикального бльоку, який мав за собою більшість тих місцевих рад, було рівнозначне розриву з засадами і традицією дотеперішньої діяльности міністерства, означало примусити жидівську демократію відмовитися від усіх її досягнень. А на це були повномочні виключно Жидівські Установчі Збори».[35]

Відповідно до цієї настанови жидівської «революційної демократії» законопроект про передпарлямент передбачав також, що з 125 його членів лише 75 будуть обрані членами місцевих рад, а решта 50 місць займуть члени дотеперішньої Національної Ради. Зрозуміло, сіоністи протестували рішуче проти цих плянів, які мали їх позбавити майбутньої певної більшости в передпарляменті, і відмовилися також надалі зайняти свої 10 місць у Національній Раді.

Але тоді, з переворотом у державі, витворилась також у жидівській суспільності зовсім нова ситуація. Насамперед жидівські соціялісти втратили свою попередню суспільну «важність» зі зникненням з політичної арени української демократії, що від її політичної позиції і співпраці з нею жидівська демократія черпала свою власну силу у своєму національному середовищі. По-друге, зникла всяка надія на скликання передпарляменту на підставі виборчого закону, ухваленого державою. Тому залишався один тільки можливий шлях до здійснення пляну створення жидівського парляментарного представництва, — це міжпартійна згода як щодо виборчого порядку, так щодо компетенції цього майбутнього представництва. Потрете, було зовсім ясним, що перша «єгипетська кара», яку новий режим у державі спрямовує на жидівство, буде спрямована на жидівську національну автономію.

Будь-який значний опір проти таких намірів можна було б спробувати за єдиної умови, коли вся жидівська суспільність виступатиме назовні солідарно. А для досягнення такої солідарности треба було поступитись вимогам сіоністів. Розуміється, така поступка означала, мов би соціялісти власними руками помогли своїм противникам сісти в сідло. Але іншого виходу не було.

Так воно й сталося. Ультимативна вимога сіоністів, щоб усі 125 депутатів до Тимчасових Жидівських Національних Зборів були обрані членами кагальних рад, була апробована усіма партіями, і відповідно до цієї угоди на засіданні Національної Ради 2 липня 1918 р. був змінений другий пункт законопроекту — того самого, що був похований під руїнами Центральної Ради 29 квітня того року.[36]

З того моменту, і аж до 2 листопада 1918 року, урочистого дня відкриття першої сесії Тимчасових Жидівських Національних Зборів, усі жидівські партії працювали солідарно і в повному мирі в Національній Раді та в інших суспільних інституціях, що підготовляли скликання Національних Зборів. Це було виключне явище в суспільному жидівському житті. Воно протривало лише до того дня,