Дві культури - Олександр Боргардт
Впрочем, ведь вы и не знаете наших нравов. Ингуши, когда грабят, то… они грабят. А осетины грабят и убивают.
[теж там, с.8]Ось так, не більше не менше, мимохідь охарактеризовані обидва народи, котрих — можу й за це поручитись, автор і в житті не бачив. Непогано? — скажете — дрібниця? Як сказати… Поверховість, верхоглядство? — безумовно, як же без них; але й немало презирства до інших; зверхницького, расистського. Ой, “широки натуры русские, /нашей правды идеал/ не влезает в формы узкие/ юридических начал”. Слушно, але я б тут сказав радше — “этических начал”. Будь–яких.
Російська ксенофобія — тема воістину невичерпна. Почнеш — не зупинишся, тому обмежимося прикладом в іншому роді, теж — частково, літературним.
Дідом поетеси Маріни Цвєтаєвой (1892–1941) був нездарніший з нездарних російських істориків, Д. І. Іловайскій, який наприкінці життя бавився виданням патріотичної, а значить — жидофобської газетки “Кремль”, — бо ж, де російський патріотизм — там і антисемітизм: “Бей жидов — спасай Россию!” Напочатку 1918 його забрала ВЧК, ну — знаєте, буває, — “своя своих не познаша”, а було йому тоді вже за 80 років. Вік для тюрми та суми дещо не відповідний.
У самої Маріни жив на той час на квартирі підселенець, єврей Закс, зам. самого “жєлєзного Фєлікса”. Вона й звернулася до нього з проханням звільнити діда; а він — і звільнив. Тоді в російських більшовиків (як, втім, і після) звільнювали не так за відсутністю складу злочину або провини, а тільки й виключно — за “блатом”. Вона — куди як задоволена, та каже братові, в якого він жив, у надії привести діда до розуму: “Нєпрємєнно, нєпрємєнно пєрєдай, что освободіл єго із плєна єврєй Закс”. Брат був дещо розумніший від сестрички, бо відповів: “Да что ти, матушка, єслі узнаєт — обратно запросітся”.
Не дарма ж кажуть (особливо — такий собі Ст. Говорухін), що за старих часів люди були набагато принциповіші від нинішніх…
Констатуючи давню ксенофобність російської культури, яка контрастує в цьому (як і в іншому) з толерантною українською культурою, задумаємося нарешті, а в чому ж тут справи?
Чи вичерпується вона, ця ксенофобія — расистськими упередженнями, народженими работоргівлею та такими, що в свою чергу — породжують її саму? Тому що не можна пораблювати рівного собі, не виправдовуючи цього якось внутрішньо для себе, хоча б вимогами того ж расизму, аргументами власної расової вищості.
Та — й не забудемо, расизм допомогав лише тоді, поки ще торгували чужими, але ж потім, сотні років, — торгували вже своїми, єдинокровними.
Щоправда, з цього самого часу ми спостерігаємо й упертіші намагання провести всим видиму межу поміж рабами та рабовласниками. Особливо усилювалися в цьому двоє найбільших “прєобразоватєлєй” російського суспільства — Пєтр І та Єкатєріна ІІ. Перший поголив та обстриг звіроподібних рабовласників, перевдягши їх іще й до європейського одягу. Рабів він, як відомо, ні голити бороди, ні переодягатися — не приневолював. Чим не два різних народи? Друга зобов’ язала, до цього, всіх рабовласників розмовляти ще французькою мовою, довівши цей розділ двох народів до меж можливого.
Але, повернемося до ксенофобії: на чому ж вона будується?
Інакше кажучи, поставимо тепер питання так: чи не має російська ксенофобія під собою реальних, більш матеріальних причин, що її постійно підгодовують та підкріплюють?
Одну цікаву думку в цьому напрямі подає нам сама класична російська література. Ф. К. Сологуб (1863–1927), в своєму відомому романові “Мелкий бес”, вкладає — наскільки пам’ятаю, до вуст Пєрєдонова приблизно таку репліку: “єслі жідам разрєшіть бить професорамі, то все професора будут жідамі” Щось таке, подібне. Значить, реальним грунтом для ксенофобії (а відповідно — антисемітизму та українофобії), — може бути й страх конкуренції; страх власної неповноцінності. Внутрішне переконання в органічній нездатності конкурувати, змагатись з “інородцєм” прямо та безпосередньо, не вдаючись до непрямих стратегій, не утиснюючи його в правах. Переконаність в тому, що перемогти його самому можна, тільки й єдино, за рахунок непрямих стратегій. Скажімо, найпростіше, перекривши йому шлях до освіти. Як воно й практикувалося, що в царські (“Россия, которую мы потеряли”), що в пізні більшовицькі часи. З тою тільки різницею, що за царських часів була цілком пристойна “процєнтная норма”, яка виконувалася, а за більшовиків — нічого подібного вже не було; окрім повного свавілля, ясна річ.
Про це, до речі, давно вже написав відомий російський філософ Ніколай Бєрдяєв, рідний брат українського поета Сергія Бердяїва:
“Есть что-то унизительное в том, что в страхе и ненависти к евреям их считают сильными, себя же очень слабыми, не могущими выдержать свободной борьбы с евреями”.
Те ж саме, в неменшому ступені, може бути й причиною українофобії. Що ж на це відповісти?
Напевно те, що здавна вважали з цього приводу в Україні, де побутувало прислів’я: “Розумному й єврей не завада”. Воістину так, — розумний розумному заважати не може… Може, але тільки в Росії, в дусі тої самої моделі “русской конкурєнціі”, що відбирає не кращих, а гірших, та про яку йтиметься далі.
А значить? — значить треба робити з наведеної вище істини практичні висновки. Треба самим братися за розум, а не утискувати конкурента за допомогою посередніх або непрямих стратегій. А як нема розуму, — ну, що ж, тоді й треба займати місце в суспільстві, відповідно до власних здібностей.
Але, все це — лише блогі побажання — хто стане їх слухати?
Мислима й
