Дві культури - Олександр Боргардт

Часом з приводу подібних втрат — нема чого й жалкувати.

Якщо Гоголь, Короленко або Бердяїв — завжди пам’ятали свою батьківщину та віддавали їй належне, то відомі й протилежні приклади. Петербурзька поетеса Анна Ахматова (1889–1966) — у дівоцтві Анна Горенко, соромилася свого прізвища та обрала собі “російське” псевдо — Ахматова, — блискуче! Але підвела її тут чи то власна поверховість, чи то загальна поверховість російської культури, — важко сказати. Тому що Ахматова походить від Ахмата, Ахмада, Ахмета, — типово татарського імені. Така собі, татарська сублімація великоросійського патріотизму.

Навідавши якось свою пристарілу українську мати, вона записала в щоденнику: “Она мне доню, доню, — а мне противно”.

Що там їй було “протівно”, стара мати, чи “грубоє малороссійскоє нарєчіє”, вона, втім, не уточнювала.

Думається, що з приводу подібних “втрат” — нема потреби й жалкувати. Бо ніщо цю людину з Україною не пов’язувало, крім випадку народження. Нема чого жалкувати, особливо, за нашої кількості поетес, від Лесі Українки та до Ліни Костенко. Поетес і набагато кращих, а головне — розумніших.

Є в усьому цьому — ще й другий бік. Приневолення, тим пак — історичне, — є поневолення. Коли заборонене писати українською мовою — доводиться писати російською; або не писати взагалі. Це — погано. Але, окрім загального приневолення є ще конкретна людина, що може, вже власною волею, протистояти та боротися. Або — піддатися приневоленню; більш від того — навіть прийняти це приневолення за добру для себе нагоду, можливість.

Розглянемо з такого боку проблему, наприклад, Гоголя. Чи жалкувати нам з його втрати для нашої культури? — давайте поміркуємо. Абстрактно, ясна річ — жалкувати, але — конкретно? Насамперед — а чи вона була, ця втрата? Бо ж абсолютно невідоме, підкреслимо це, що би з нього вийшло в Україні, в разі його відмови від переїзду до Петербургу. Так, в його особі Україна щось там втратила, але ніяк, в принципі, неможливо з’ ясувати, — що ж саме? Може — все, а може — й нічого. Зате вже точно відоме, що в його особі набула Росія, російська культура.

Не будемо відстоювати його заслуги в створенні грандіозного кічу на малоросійські теми — “Тараса Бульби”. Він зробив непорівняно більше. Пригадаємо, що це він сповістив весь цивілізований світ про сучасну йому Росію. Про величезну в ній кількість Ноздрьових, Собакевичів, Хлєстакових, Чічікових і т.і. Та про те, що в ній, в Росії, у ХІХ ст. — доби пари та електрики, — торгують не тільки живими людьми, а й мертвими душами.

Чи підвищила така талановита реклама фонди Росії у світі? Чи укріпила ще більше її і без того високу репутацію в очах людства? Про це судити не нам, але — того, що написане пером — не вирубати й сокирою. Його свідоцтво про Росію — тепер назавжди полишиться в її історії.

Не забудемо іще, це він створив свій славетний символ Росії у вигляді трійки, яка стрімголов несеться невідомо куди та перед якою з жахом розступаються інші народи. Ця трійка свого часу та в свою чергу, породила цілу течію російської суспільної думки, яке по цей день дошукується, — а хто ж саме сидить у трійці (крім бовдура Сєліфана та пройдисвіта Чічікова, ясна річ), чому саме з жахом розступаються перед нею інші народи, а головне — коли та чому понесла трійка та як повернути їй керування.

Ремінісценція тої трійки промайнула наприкінці холодної війни на сторінках партійної “Правди”, в особі президента ворожої країни Рейгана, відчайдушного ковбоя, який скаче невідомо куди…

Скептик звідси, з історії з Гоголем, може заключити: для того, щоб полишити по собі щось більше значне — потрібно переходити не до нижчої, а до вищої культури, але то вже його, скептика, справа. Щоправда, самі росіяни кажуть нам, що з Гоголя вийшла вся наступна російська література. Як на нас, профанів, це виглядає дещо сумнівно, бо надто вже спрощене, але… Вони — краще бачать; як воно й так — можемо тільки порадіти — на здоров’я; коли вже й тут не порадили собі обійтися без чужої допомоги.

Звідси плине головний, можливо, виник, — що робити свою культуру чужими руками — погано взагалі, в принципі. А принцип — він завжди є вищий від окремого, тобто — від конкретних людей. І нам треба жалкувати за нашими втратами на користь імперської культури Росії — теж, тільки взагалі, в цілому, а не за кожним окремим об’єктом цих втрат. Вже просто тому, що ніхто не візьметься передбачити, що б воно з кожного з них в іншому разі вийшло.

Закінчимо деяким анекдотом з життя, на ту ж тему. Російський журнал “Знание сила” N 6, 1989 постановив провести дискусію “О состоянии современной русской филологии”. В ній взяли участь такі фахівці: Ніна Володимирівна Брагінська, Михайло Леонович Гаспаров, Гасан Чингізович Гусейнов, Сандро Васильович Кодзенов, Максим Онисимович Кронгауз, Ольга Сергіївна Кулагіна, Володимир Олександрович Плунген, Ольга Олександровна Седакова, Ревекка Марківна Фрумкіна.

Без коментарів, але й без сумніву: сучасна російська філологія — перебуває в надійних руках…

— А вы, случайно, не из жидов ли сами будете?

— Разве похож?

— Да нет. Просто — смотрю, вид у вас больно интеллигентный.

Слово “ксенофобія” означає в перекладі з грецької — страх чужого, але це є його первісне та дослівне тлумачення. З часом фобія стає ненавистю, та в цьому, більш широкому сенсі ми й будемо її розуміти: як ненависть до всього чужого. Особливо ж — втіленого в людині.

Ксенофобії властиве відторгати будь–якого чужого, навіть пізнаного вперше, ніколи перед тим не баченого, але — найбільш пишним цвітом розквітає вона по відношенню до людей здавна знайомих, близьких та сталих сусідів. Таким чином, головними доменами ксенофобії в Росії, є та будуть, — українофобія та