Дві культури - Олександр Боргардт
Всі ці троє музичних геніїв України — належали до української музичної традиції, самобутньої, древньої та розвиненої. Сучасні дослідники встановили, що многі важливі музичні відкриття, приписувані звичайно І. С. Баху (1685–1750), — можуть бути знайдені в українській музиці задовго перед ним.
Ф.І. Шубін (1740–1805) був земляком М. В. Ломоносова, з півночі, а тому й не належав, власне, до тодішньої культури московського гатунку. Він став у столиці неперевершеним різьбяром–портретистом, але так і полишився би геніальним одинаком, на зразок Ломоносова. Тому що російське різьбярство починається, все таки, з чорнигівця Івана Мартоса (1754–1835).
Неспірна домінація українського різьбярства продовжується, втім, по наші часи. Тому що нема й не було російських різьбярів, рівних Олександру Архипенко або його сучаснику Івану Кавалерідзе. Тому що нема й у наш час в російському різьбярстві чогось подібного, за філософською глибиною та естетикою, до скромних бронзових фігурок Миртали Пилипенко.
Українсько–германськими були й корені російського живопису. Його починають, по суті, три людини. Це киянин Дмитро Левицький (1735–1822), миргородянин Володимир Боровиковський (1757–1825); обидва — діти українських художників, вихованих за традиціями української культури. Їх доповнює не менш авторітетна постать німця Карла фон Брюлова (1799–1852).
Фактично, саме з них трьох і починається російський живопис, до якого вже можна ставитись серйозно.
Потім він дослівно роїться від українців та поляків, є й не надто примітні росіяни. Обмежимося тут чотирма, як тут сказати? — кращими іменами. Завжди важко буває в мистецтві когось там виділяти, мимоволі возвишуючи над усіма, але… Многі згодяться, мабуть, що ці четверо відповідають вже світовому масштабові. Це — М. О. Врубель (1856–1910), М. В. Нєстеров (1862–1942), В. О. Сєров (1865–1911) та М. К. Реріх (1874–1947), але з них росіянином був лише М. В. Нєстєров. Він і створив нам чудовий міт про “святу Русь”, але — підкреслимо, всього тільки міт; ну, так само, як М. К. Реріх полишив нам міт про “Русь варязьку”; та — не більш вірогідний. До цього короткого огляду на тему “чужими руками” можна додати дещо в тому ж сенсі і про українську культуру.
* * *І в ній, незрідка, трудилися не самі українці. Можна знайти й німців, В. фон Габсбург — Василь Вишиваний (1896–1951), О. Бургардт — Юрій Клен (1890–1947), чехів — В. Хвойка (1850–1914), В. Шкорпіл (1853–1919), поляків — В. Антонович (1834–1908), шведів — С. Ліндфорс (1856–1940) та багатьох інших. Тільки от, серед цих людей, що жили в несвободній, пригніченій та залежній Україні та добровільно вибрали своїм полем діяльності не опікувану, а ганену та переслідувану культуру України, — щось не надто багато їх, найбільш численних у нас — росіян.
Буває й таке, що й всюдисущий “старший брат” кудись там не встигне або спізниться. Бо ж не було й єдиного з них тоді, 1223 — на Калці, не було й 1310 при Грюнвальді; не знайшлося якось ні єдиного й на стінах Константинополя 1453; або під Віднем 1683.
Так і не відшукалося жодного, щоб потім трубити на весь світ, що “русскіє сражалісь с монголамі на Калкє… русскіє побілі псов–рицарей прі Грюнвальдє… русскіє защіщалі православний Константінополь от турєцкой напасті…” Або, хоча той Відень та від тих же турок. Ось так воно їх, практично, не знайшлося й в українській культурі. Щоб потім, коли вже всі шулерські козирі з колоди “нєт і бить нє можєт” — будуть биті, — натхненно твердити, що це саме росіяни “по височайшєму нєдосмотру” — створили українську культуру…
* * *До речі, якщо вже там десь зайшлося про тих “псов–рицарєй”, то чи знаєте ви, звідки це побралося? Повсюдно вважається, що з помітки Карла Маркса на маргінесах чогось там. Але, хоча господін Маркс мав найпаскудніший в світі почерк, але в цьому — й він не має провини. Так от, слухайте, як це було. Маркс написав собі, всього навсього — Hund.Ritter — “сотні рицарів”, бажаючи, певно, підкреслити їх нечисленність на Чудському озері, порівняно до новгородців, яких були вже тисячі. А російський коментатор, просякнутий своєю законною та універсальною ксенофобією, — прочитав це як Hunde-Ritter — пси–рицарі; ну й пішло…
З ними, з російськими коментаторами, по їх великій грамоті, — таке частенько буває. Так колись невідомий російський розумник зробив із призвіська Аскольда — Dyr (Звір, Тварина) — другого конунга, уславленого Діра. А другий (а може той самий) перетворив дім конунга Рюрика (sine hus) та його дружину (troe vern) — на князів Сінеуса та Трувора.
Та ще. Як уперто твердив нам Ю. Тинянов, — жодного “поручіка Кіже” насправді не було, а вже совєцький критик, риючись по щоденниках К. С. Станіславського, — прийняв звичайнісінького французького Клемансо — за такого собі загадкового Светенсваі.
Отже, це в них — можна сказати, наслідуване.
* * *Але, повернемося до теми. Як же ставитись нам до цих втрат нашої культури? Як відноситися до цього явища ще одного пограбування, — до явища “чужих рук”, де мало не половина — наших?
Чуються заклики — “повернути імена”, “вважати своїми”; але — куди, власне, повернути? — та — кого повернути? Якщо наука є об’єк–тивною а тому майже інтернаціональна, й тут неспірно належать до української культури й ректор університету в Болон’ї в XV ст. Юрій Дрогобич, і Іван Пулюй, що працював у Австро-Угорщині, і (може) швайцарець Аврель Стодола, і Юрій Кондратюк, що працював у Росії, то з літературою та театром справи стоять інакше. Це — суб’єктивні галузі творчої діяльності, а до того — невідривні від мови.
Тому ні Гоголь, ні Короленко, якою не була б визначною їх творчість для російської культури — навряд чи можуть бути предметом гордості для нашої. Вони — не
