Дві культури - Олександр Боргардт

Хтось з російських письменників минулого сторіччя зауважив, що Росія на погляд знизу видається “восходящєй лінієй бар”, а от, якщо поглянути зверху, то вже “нісходящєй лінієй холуєв”.

Так воно було в царські часи, так само було й за більшовиків, які твердо сповідували принцип: “Ти начальнік — я дурак, я начальнік — ти дурак”.

Існування в суспільстві подібної квазі–одновимірної ієрархії, розвиває в людини дві якості, дві властивості. Це, поперше, безпринципність, тому що жодною меритократією на жодному відтинкові подібної ієрархії — і не тхне, а подруге — егоцентрізм. Про все це буде ще мовитися надалі, а покищо констатуємо це як факт. Росіяни хоч зокрема, а хоч і як нація в цілому, — егоцентричні; тому що егоцентризм буває не тільки індивідуальний, але й колективний. Росіяни погано переносять один одного, та гризня на взаємознищення була в Росії на всіх рівнях з тих самих пір, як знявся тиск більшовицької ідеології, насамперед КГБ, — є вичерпним тому свідством.

Так от, поставимо тепер питання так: а чи не є ксенофобія, загальна ненависть до загального “ворога” — тим єдиним, що є здатне об’єднати росіян? Єдиною реалізацією інстинкту самозбереження, який вимагає триматися вкупі, не зважаючи на взаємну неприязнь? Чи не було єдиним, що поки могло утримати їх разом — ненависть до правдоподібних “врагов Россіі”? Та чи не є самий цей “ворог” — імперативом, історичною необхідністю для існування Росії? — та чи не тому Росія здавна славилася мистецтвом створювати собі ворогів?

І — ще одне.

Якщо, скажімо, забрати цілком усіх цих інших, “жідов”, “хахлов” та всяких інших “інородцєв”, залишити вкупі самих росіян, — чи не зникне тоді негайно, як мара, й сама Росія?

Важко сказати…

Але, дійсно, бували в Росії такі ситуації, коли ні жида, ні цигана чи навіть хахла (“младшій брат”), під руку не попадало, не відшукувалося. Тоді бувало, що призначене для іноземців по їх заслугах — випадало на долю своїх. Наприклад, отак:

…елецкие купцы любят перед орловскими гордиться и в компании часто бывают воители.

“Воители” — то благородне — евфемізм: мордобій, простіше кажучи вчиняли, попавши до одної компанії. В інших випадках відшукували “чужого” й поближче.

А на кулачки биться мещане с семинаристами собирались или на лед на Оке, под мужским монастырем, или к Навугорской заставе; тут сходились и шли, стена на стену, во всю улицу. Бивались часто на отчаянность. Правило такое только было, чтобы бить в подвздох, а не по лицу, и не класть в рукавицы медных больших гривен. Но, однако, это правило не соблюдалось. Часто случалось, что стащат домой человека на руках и отысповедовать не успеют, как уже и преставился. А многие оставались, но чахли.

“Это правило не соблюдалось”, — а який же росіянин колись там тримався якихось правил? А яких же з договорів, заключених нею, дотримувалася будь–коли Росія?

Але, хтось може й закинути: це ж — царські часи, оте “проклятоє прошлоє” (або “Россия, которую мы потеряли”), а от: були ж іще цивілізовані совєцькі часи. Так, були. Але й там, поки більшовики не загнали всіх до пляшки, — творили те саме. Наведемо другого, сучасного російського письменника, А. Платонова (1899–1951); та теж — автобіографічне свідоцтво:

А по праздникам мало–мальски большим устраивались свирепые драки Ямской с Чижевской или Троицкой (тоже пригородные слободы). Бились до смерти, до буйного экстаза, только орали: “Дай дух!” Это значит, кому-нибудь дали под сердце, в печенку, и он трепетал, белый и умирающий, и вкруг него расступались, чтобы дать ход ветру и прохладе. И опять шла драка, жмокающее месиво мяса.

Підкреслимо, що подібні масові бійки, без причини та приводу, — невідомі більш ніде в історії. Жодному іншому народові не властиві; нема в них подібної “удалі”. Але, саме так зводили вони поміж собою не існуючі порахунки; зводили так, що часто й “отысповедовать не успевают”. Тому що кожного з них переповнювала й переповнює подвійна ненависть до собі подібного: ненависть раба до хазяїна та взаємна ненависть хазяїна до раба; але — про це — дещо далі. Це, ще одна втрата “особого путі Россіі”

Воно універсальне та всепоглинаюче, це нестримане прагнення розпастися при першій можливості, розділится на області, удєли, отдєли, на дрібніші частинки, як у підкислому молоці, яке почали кип’ятити. Єдині об’ єднуючі начала в суспільстві з подібних людей — то страх та ненависть. Що за воістину жалюгідна історична доля…

Деяка самодiя ксенофобії.

Але, чи не має таке класичне явище, як російська ксенофобія, — іще одного, також достатньо прозаїчного кореня? Тут піде справа не про якусь там її пряму й безпосередню причину, такі ми вже розглянули вище, але радше про фактор, що її підсилює.

Росія, як і всяка імперія, хоча — й у значно більшому ступені, поповнювала своє вірнопіддане поголів’ я не тільки за рахунок власної, хоч і досить високої фертильності, але також, іноді — й переважно, — за рахунок вербування. Так, чи приблизно так, як імперія, поводить себе й звичайний злочинний світ. Частина злочинців народжується від злочинних же батьків, в злочинних родинах, але частина, притому — немала, вербується на стороні, з покидьків нормального суспільства. Це — важливий резерв поповнення. Тому там так не полюбляють, як хтось “завязиваєт”. Імперія в цьому стисло подібна до злочинного світу. Там теж, патологічно не люблять, як воно хтось “зав’язує”, коли князь Курбскій збігає до Литви.

Для новооберненого росіянина, який зрадив свій нарід та перебіг до його гнобителів, — треба якось постійно доводити свою відданість. От він і мститься на своїх минулих краянах, гноблячи їх