Дві культури - Олександр Боргардт

Такий ефект “яничарства”, як і не може стати поясненням причини ксенофобії як такої, — почасти викриває нам секрети її так міцної закоріненості в російськім народі. Щоправда, про нарід тут слід говорити з обережністю. Хтось, колись, важко вже пригадати в деталях, зауважив, просякнений антипатією до румунів, що “румун — то не нація, то — фах”. Важко судити, як саме воно там, але тут… Російська мова плюс імперський шовінізм, — от вам і вся нація, весь нарід. А чи воно там називається Сідоров, чи то Шахназаров, — то вже суті дрібниці…

Перелічити всіх російських ксенофобів, або хоча б найбільш видатних, — задача не по силах для смертного. Тому пригадаємо лише графа М. А. Дмітрієва–Мамонова, що народився у ХVІІІ сторіччі Просвіти та помер у 50–і роки ХІХ, коли вже була відома не тільки пара, але й електрика. Повернувшись 1812 з війни з Наполеоном, він став зводити навкруги свого маєтку укріплення та фортифікації. У 1823 р. він “височайшє объявлєн” божевільним та доставлений до Москви.

Головний пункт його політичної програми, це “конечное падение, а есть ли возможно — смерть иноземцев, государственные посты занимающих”. Наприкінці життя він став підписуватись: “Владимир Мономах”. За що там він був “объявлєн” божевільним, ми не знаємо, але ксенофобію (ну, не таку радикальну, зрозуміло) самодержавство завжди підтримувало. Вона допомогала “сплотіть народ”. Так розумна вівчарка обігає та обгавкує час від часу отару, нагадуючи вівцям про існування вовків: щоб не дуже розбрідалися.

Але, може ми несправедливі? Може ксенофобія, це всього тільки зворотній бік російського патріотизму — безмежної любови до батьківщини, складеної з чужих земель? Любови настільки сильної, що поруч із нею якісь там “жідішкі да полячішкі” незабутнього Федора Михайловича, здаються просто ні до чого, прикрою завадою? Стороньою дрібноткою, що плутається під ногами. Саме так прикрою завадою на цьому російському святі любови та загальної відданості батьківщині (а точніше — біжучому тоталітарному урядові).

Таке навіть підтверджується, ніби, спостереженням російського письменника Федора Абрамова, який помітив, що у війні з Німеччиною найбільше відзначилися сибірські дивізії, уформовані, нібито, головним чином із дітей засланих та репресованих. Як він не збрехав, то виглядає все це дійсно — благородніше від благородного: їх батьків та рідних, рябий грузин у своїй несповідимій мудрості, — або розстріляв, або засадив, або заслав. Одне слово, піддав “нєобоснованним рєпрєссіям” (а термін який! — все віддати, та замало буде). А що ж вони? — а вони все як є великодухо забули та перли як отара на захід із криками — “За Родину, за Сталина!” — віддаючи за це свого життя; по півдюжини своїх — за одне німецьке. Бо їх же, кажуть, було чи не всемеро більше.

Може комусь таке щось покажеться й красивим. Але, як на мене, то це все лише те, старе, давно вже відоме: “…раби, підніжки, грязь Москви…”

А правителям подібного народу не вадить і дещо пам’ятати: з ним і поводитися слід відповідно — як великий Сталін. Інакше — просто небезпечно, — як з такими почати поводитися людяно, то й скинути можуть…

Думається, що наступний “распад Советского Союза” і стався в немалому ступені від того, що безхарактерні постсталінські правителі — якось забули про цю просту, але важливу істину.

Російська ксенофобія — є багатосторонньою та має багато облич, але майже завжди — є інстинктивною. Генетична? — хто знає, можливе й таке. Хоч і зауважимо, що росіяни, які виросли в чужому оточенні, — бувають вільні від неї. Але, полишимо цю задачу майбутній молекулярній генетиці — викрити зловісні гени насильства, гени свавілля, гени “бєспрєдєла”… Ну, й зрозуміло їх, — гени ксенофобії, ненависті до “чужих”.

Коли в нас наступила “епоха гласності”, почали потроху пописувати і про російські підпільні міста, що здавна були на прицілі американських ракет, та де російська, українська, єврейська та всіляка інша збіранина, за байкові гроші, розробляла надзброю для знищення людства. Скорішого знищення. Тому що, пам’ятаєте, як писав такий собі доктор філософії В. Пузик, без жодного сумніву уповноважений на це “зверху”:

В ракетно–ядерной войне, если ее не удастся предотвратить, победа будет на стороне стран мировой социалистической системы, отстаивающих прогрессивную восходящую тенденцию в общественном развитии и располагающих всеми новейшими видами оружия и боевой техники, а также поддержкой трудящихся всех стран.

Це, в передмові до книги, він вибовкує основну “думку” совєцької військової доктрини. Вона, як і все совєцьке — надто елементарна: “Совєцький Союз починає світову термоядерну війну та виграє”.

Доктрина ця, кажуть, зародилася в мозку російського маршала бронетанкових військ Б. Ротмістрова (який, кажуть, не просихав), який мав про атоми рівно стільки ж уявлення, скільки й про все останнє різноманіття світу. Зауважимо та відмітимо, що особистість на високій державній посаді, що не просихає змолоду, — цілком відноситься до повсякденності саме Росії. Бо на заході відомий лише один єдиний прецедент, британського прем’ єра Черчіля. То він, нащадок славетного Мальбрука, сповитий випарами вірменського коньяку в Тегерані та Ялті, — великодухо презентував великому Сталіну всю Східну Європу, від Середземного та по Балтицьке море. Яка, зауважимо, — ніколи йому не належала.

Прийняття доктрини, хоч і таємне, хутко себе викрило, ще перед отими совєцькими пузіками. Вже на першому з брежневських з’ їздів ще молодий тоді Армандо Харт (Куба) прудко міркував, що як за майбутньої термоядерної війни цілком зникнуть невеличкі народи, скажімо — кубинський аба чеський, то це все одно — прекрасно та виправдано. Тому що забезпечить всесвітню перемогу соціалізму, соціалістичного устрою. Тобто — всесвітнє панування Москви (“Москва — Трєтій Рім! — а чєтвєртому Ріму — нє бивать!”). Здається, що у себе на батьківщині Армандо Харт і досі живий. Але, що ви хочете — це ж всього тільки Куба. Якою, коли щось там, — можна й пожертвувати.

Але, пройшов час, настала “пєрєстройка”, та попередніх покидьків змінили нові. Виявилося, що ми “ах–ах! — нє