Дві культури - Олександр Боргардт

Писнув щось на цю актуальну тему — “ми нє зналі” і якийсь там В. Чертков (“Правда”, N 63 (25 781) від 4 березня 1989). Вона називалася “Объект особого назначения” та нагадувала зразки улесливо–лакувальної літератури сталінсько–брежнівського стилю, про які ми тоді вже й були підзабули. Чого там тільки не було, яких тільки красот із самого початку: “Под чистым голубым небом… белые ковры с искоркой… сквозь эту красоту мы мчались к городу…” Та й потім: “ладно скроенный город… большие, с хорошим выбором продуктов (свои сильные подсобные хозяйства) магазины. Доброжелательные, улыбающиеся люди (а до того ще й “современно одетые”!). Чого тільки не набовкаєш виконуючи чергове завдання партії та уряду: відмити до біла те, що не відмивається й до сіра.

Зауважимо з цього приводу, що поділ всієї російської писанини (рука не піднімається написати — “літератури”) на холуйсько–лакувальну (для себе та своїх уявних добродійств) та на розгромно–знищувальну (“кто нє с намі — тот враг”), — це вже, так би мовити, всесвітньо–соціальний аспект тої самої російської ксенофобії.

Але, підемо далі, за дрібним московським авторком.

Статейка починається, віддаючи данини легким викривальним віянням епохи, з точно відміряної критики, послухаємо: “Для многих прежде это была дорога в один конец. Сатана тут правил бал — Берия”.

Дійсно, як всім відоме, основою совєцького атомного проекту були беріївські табори смерті. Кого ж ліпше використовувати на небезпечних для життя працях, що пов’ язані з постійним опромінюванням? Одні гинули від променевої хвороби за місяць, тиждень. А були й такі, кому вдавалося протягнути й рік. Всі вони були засуджені лише на певний термін, але… Їх життя скорочували працівники совєцького атомного проекту, що доручали їм ту чи інщу небезпечну (а вже вони — про небезпеку знали!) працю. Це були зеки, люди кимось там, принаймні, “осуждєнниє”. А були, та й у великій кількості, звичайні совєцькі, яких — ні про що не попередивши, проганяли для чогось тисячами, дивізіями, через епіцентр іще не остиглого атомового вибуху (див. спогади полковника Ю. Лисенка) задля дослідження наслідків? — але їх ніхто по тому навіть і не оглядував.

Але, підемо далі:

“Именно здесь, надо же так распорядиться истории, оказались исполнителями срочного задания по сооружению первого промышленного реактора Игорь Васильевич Курчатов и Берия. Но — кому трава забвенья, а кому вечная любовь и память”.

Дивнуваті розміркування… Що ж подумаємо, а чи так нам підносить справи московський авторець? Поперше, як бути точними, то зовсім не “история распорядилась”, а особисто тов. Сталін І. В., повновладний господарь життя одного й другого. Подруге — теж цікаво виходить, от — так, працювали–працювали вкупі, душа в душу, тов. Берія Л. П. та тов. Курчатов І. В., два комуністи, два члени ЦК, а дивіденди раптом поокремо: кому “трава забвенья”, а кому “вечная любовь”. А вони ж, до речі, навіть свої “золоті зірки” отримували разом: зірка одному — зірка другому.

Працювали разом, так що ж Курчатов? — про ці табори й не чув, не знав (“ми нє зналі!”), чи не так? А якщо знав та приймав як належне (знав, і приймав, і користувався як треба), — так чим же він кращий за Берію?

Крім того, а чи Берія, скажімо прямо, в чомусь “не обєспєчіл” свій бік атомного проекту? Забезпечив, та ще як — в найкращому вигляді; ліпше від генерала Гровса, — так: за що ж? Ось тому й розмежуватися їм треба було раніше, коли обидва “вєдалі, что творілі”. А тепер — пізно. Тепер “после смерти им стоять почти что рядом”, тому що про це — вже воістину — “так распорядилась история”.

А всі ці вправи над простою істиною, то лише ще один приклад первісного, дологічного мислення, з яким ми ще познайомимося далі. Мислення, яке відкидає закони природи, закони логіки, для якого є лише закони колективного свавілля.

Дехто скаже, от тобі — маєш, справа давно засуджена та подолана — “культ лічності”. Зауважимо, однак, що й після цього паперового “подолання”, в розпорядженні президента АН СССР О. Олександрова, що ініциював травлю проти А. Сахарова, який (хоч і пізнувато!) розкаявся 1973 року, — знаходилося ще чотири десятки таборів, з яких можна було відправити на атомову смерть будь–кого.

Абсолютно певно, що такі є й сьогодні, бо як і тимчасова Росія, то її ГУЛАГ — є вічний та незнищальний. Але, такою є їх російська, а значить — більшовицька етика; така логіка їх дологічного мислення. Почитаємо з цього приводу, як звичайно, — експертів.

Почитаємо про них, злочинців проти людства, що приневолювали людей голими руками маніпулювати зі смертельно небезпечними матеріалами, свідомо прирікаючи їх на смерть. Тут, їх порівнюють — що за монструальний цинізм! — із західними вченими. Які за всю піввікову історію атомової справи у США — припустилися смерті лише кількох людей (та й тих — внаслідок власної необережності). Отже…

И здесь неоспориимое преимущество имеют ученые социалистических стран, в частности советские ученые, занимающиеся как фундаментальными, так и прикладными исследованиями физических проблем. Осознание общественных целей своей личной профессиональной деятельности по иному ставит для них и проблему социальной ответственности. В самом деле, взглянем с этой точки зрения на работу советских физиков–атомников (“атомнт” — в нас, вони добрi; в них — “атомщт” — ці поганi: як “сокол” та “стервятнiк”, розумiєте? О. Б.) в середине и в конце 40–ых годов, когда, как мы видели, западные физики мучительно осознавали свою социальную ответственность за результаты ядерных исследований. Не чувство вины, как это было у западных деятелей науки, а, напротив, как мы знаем из многочисленных свидетельств советских ученых, глубокое моральное удовлетворение испытывали они, поскольку в результате их работы укреплялась обороноспособность нашей страны, срывались агрессивные планы империализма, которые, как теперь известно, имели конкретные формы и сроки, определяемые монополией США на атомное оружие.

Щоб не поминути нагоди підкреслити