Дві культури - Олександр Боргардт

Атомова вшна не може дати нікому жодної користi, лише мусить принести обидвом таборам — агресоровi й нападеному, переможеному та переможцевi, — катастрофiчнi жертви та спустошення, принести планетну катастрофу цшого людства.

Подумаємо, а хто ж іще в ті часи (1954), — відстоював подібної думки? — підкреслимо — єдино вірної. Так ось, здається ніхто більше; в цілому широкому світі. Тому що одні сподівалися, хоча б за ціну немислимих втрат, — знищити нарешті прогавлену та пробовкану бестію російського більшовизму. Що виросла тим часом до розмірів всесвітньої напасті. Другі, по пояс у крови народів, — сподівалися хоча б атомовою війною загнати до ГУЛАГу весь світ, все людство.

Сказати тоді світові правду про це, наважився лише він один, гнаний та переслідуваний український політичний емігрант, Степан Бандера. Чи, бува, не за це він був убитий ними, кремлівськими злочинцями, що стояли по пояс у крови? — хто знає, можливо, — за це.

В усякому разі, Сахаров та інші російські миролюбці — безнадійно запізнилися, порівняно з ним, на десятки років…

Але, повернемося до них, атомових убивць: “У нас і у ніх”.

Загалом, як бачите, якщо ті хоч про щось думали, то вже ці… Ці почували “глубокоє моральноє удовлєтворєніє”, готуючи “планетну катастрофу цілого людства”. Кожному — своє… Але, щоб відчувати якісь там докори сумління, треба ще його мати, це сумління. Таке відшукалося лише в одного з них, та й те — пізнувато.

Щоправда, згідно різних там своїх “подзаконних актов”, вони не могли це “глубокоє моральноє удовлєтворєніє” переживати прилюдно. Свої численні “награди” за майбутні вбивства мільйонів та мільярдів, яких кожний з них мав не менше від солідного ветерана собачих виставок, ці акціонери найбільшої у світі наукової шпани, — мали право роздивлятись лише таємно; скажімо — запершися у власній сральні з золотим унітазом. Отже, натискували переважно на матеріальні блага. От, написав — “шпана”, а кримінальник, що за все життя “замочіл” одного–двох, — має право й образитись: бо ж і вони мають якісь правила моралі. Не так, як ці. Але, повернемося до хрещеного батька цієї мафії, якому вони всім зобов’язані.

Загибель самого Берії, який — підкреслимо, був нічим не ліпший і не гірший від інших кремлівських хряків (а тим пак, не гірший від своїх колег за атомовим проектом), — є яскравим прикладом розладування накопиченої за тридцять років сталінської епохи ксенофобії. Як грузин, подібний до Сталіна, він був приречений вже просто тому, що не був другим у ієрархії. Якщо він і не готував жодного перевороту, то повинен був готувати його для врятування власного життя. Спізнився він тому, що був знищений без суду та слідства, в небаченому поспіхові: другого грузина на кремлівськім престолі його соратники не витримали б. Підлило — можливо, олії до вогню й те, що він, зразу по смерті Сталіна припинив затіяну тим справу єврейських лікарів, та тим і зірвав марксистське вирішення єврейського питання. Якого, схоже, зовсім не цуралися його соратники-інтернаціоналісти.

Слід сподіватись, що це, в аспекті тої ж ксенофобії, — прискорило його падіння.

Наостанок — дещо розважимося.

Розбираючи проблему ксенофобії — неможливо не пригадати її експлуатацію в естрадному гуморі імперських країн. Це, власне, вже не феномен культури як такої, а радше масового кічу, але важливий саме своєю масовістю та розповсюдженістю. Та до того, в імперіях кіч складає переважну частину культури.

На британських естрадах, наприклад, процвітало мистецтво смішити авдиторію за допомогою ірландського акценту.

В імперській Росії, ще на початку цього віку, користувалися вели чезним масовим попитом “Рассказы из еврейского быта”, “Рассказы из кавказского быта”, де осмішувалися незвичні для імперської нації побутові риси інших народів. За незабутніх совєцьких часів до цього додали і ідіотичні анекдоти про “чукчів”. Славетне “малоросіянство”, започатковане в межах “вєлікой русской культури” — мало не витіснило було український гумор в нашій власній культурі.

В “інтернаціональній” імперській культурі Совєтів, якщо треба було ухарактеризувати якийсь комічний персонаж в театрі або кіно, — йому надавали специфічного акценту в розмові. Звичайно, такими бували українці або кавказці; від улюблених євреїв царської епохи, прийшлося на час відмовитись, щоб не надумали пришити за це антисемітизму.

Своїм походженням цей корінь смішного зіходить до надто старого часу. При дворах середньовічної Європи було у звичаї утримувати різних незвичайних калік, якомога більше потворних, або просто винятково безобразних та незугарних людей, — як шутів, що одним своїм виглядом смішили хазяїв та гостей. Це йшлося ще з імперії, з Риму, та було там частиною імперського культу сили; у варварів таке не вважалося приводом для сміху. Відоме навіть, що коли хтось з можновладців каганату спробував завести щось подібне у себе, — великий Аттіла це рішуче припинив. Він не вважав гідним насміхатися з людського каліцтва.

Акцент та вимова — справа об’єктивна та нейтральна, з емоціями не пов’язана. Смішне, як ніщо інше, є продуктом всієї складної тканини соціального контексту. Незугарність вимови — акцент, може діяти так само, як потворність вигляду або незугарність поведінки, але… Для цього потрібне, насамперед, імперське почуття гумору.

Може виникнути слушне запитання: чому ірландський акцент в Англії? — а не, скажімо, бенгальський, теж досить своєрідний? Чому в Росії український або кавказький? На це, здається, відповісти неважко. Пригадаємо, що ніде Британська імперія не мала такого клопоту та втрат, як під час підкорення Ірландії. Так само, як найтяжчою здобиччю для Росії були Україна та Кавказ. Отже…

Як десь там зібраний на естрадну імпрезу натовп щиро ірже з чийогось акценту, — майте на увазі — зібралися імперські ксенофоби.

Все це частково пояснює нам і російське несприйняття чужих мов, бо як у Совєцькім Союзі російською мовою (хоч і не без акценту) володіли десь 90% інших народів, то у володінні місцевою зізналися лише кілька % росіян (що десятки років прожили серед корінних народів). Дехто схильний твердити, що тут є причиною нездібність до мов. Інші надають в цьому