Дві культури - Олександр Боргардт

Особливо ж — перша. Не випадково ж, ми її першою й поставили.

Українофобія в Росії, як і російський антисемітизм, — то не тільки обов’язкова частина російського культурного гетто. Це й щось більш грунтовне. Росіянин може й не бути спеціально расистом та ксенофобом. Може — геологічно зрідка, не бути навіть явним антисемітом. Але, українофобом він є завжди та за будь–яких умов. Це — обов’язкова приналежність ментального комплексу; дещо повністю рефлекторне. Умовно? — радше ні — безумовно.

Того, що стало другим “я”, второю натурою — нема чого десь навмисно відшукувати. Досить заглянути в те, що на очі попадеться. Тому що воно — всюди.

Візьмемо, наприклад, книжку, яка не має жодного відношення до України (а так само — і до Росії): Франсиско Гарсия Лорка (брат поета) “Федерико и его мир”, Москва, 1987. В “Примечаниях”, що торжественно названі “Комментарии” (може за це вище платять), можна прочитати щось і про нас. Наприклад:

Архипенко Александр (1887–1964) — русский скульптор–кубист.

С 1908 г. работал в Париже, с 1924 г. в США.

Так одвічно набувається “російське”, тобто те, що десь у когось погано лежало. Набувається грабунком, крадіжкою або брехнею. Це вже не є принципове (в данному разі — саме брехнею). Нагадаємо, що Архипенко вважав себе все життя саме українським різьбярем та не розставався з пашпортом УНР.

Всесвітньо відомий Герберт Рід, в своїй книзі “Коротка історія сучасного різьбярства”, Лондон, 1964, перелічує в кінці дванадцять творів сучасного різьбярства, котрі видаються йому найзначнішими. Серед них пам’ятник Бальзакові Родена, дві речі Генрі Мура та “Боксерский матч” Олександра Архипенка (1913). Чи варто пригадувати, що про жодних там російських різьбярів — він не згадує взагалі.

Так що, як бачите “русскій скульптор–кубіст”, — тут зовсім не є випадковий.

Зауважимо: щось подібне — радше система. Бо про це писали й самі росіяни:

В России вся собственность выросла из “выпросил” или “подарил” или кого-нибудь “обобрал”. Труда собственности очень мало.

Найчастіше, однак, здається, це “обобрал”. Як в даному разі.

Друга примітка, що стосується нас, — відноситься до нашої бандури. Можна певно твердити — нашої, тому що це — хіба не єдине, з чого нас іще не пограбували. Чи грати на неї надто складне для “старшего брата” — це ж не балалайка; чи то відношення до неї визначив іще — здається, І. С. Тургєнєв, написавши про “глупого Остапа, который играет на глупой бандуре”. Важко сказати. Але, бандура (там вона називається la banduria) є й в Еспанії, куди її з України занесли, мабуть, ще візіготи; та на якій там, за традицією теж грають звичайно каліки; тільки там вона менша.

З приводу неї “старший брат” обмежується, дослідно, наступним:

Бандурия — испанский народный инструмент, родственный гитаре.

Зайве казати, що вона — копія відомої всьому світові української бандури (тільки — менше), а єдине, що поріднює її з гітарою, так це те, що вона — теж струнний інструмент. І — не більше.

Російська ксенофобія — явище історично дуже старе. Вона зіходить, знову, до часів работоргівлі, коли поняття “ми–вони” було визначене чітко, як ніколи. Та втілювалося для тих, що були — “вони”, — ланцюгом круг шиї. Сучасною шведською мовою boj — то ланцюг, та чимало йде в російській мові від цього старого кореня. Іде звідси й слово “боярин”, той, що розпоряджується ланцюгом: на кого захотів — на того й надів.

З часом ксенофобія стає мало не рефлекторною, автоматизмом. При цьому в ній прослідковуються дві течії, одна — у семантиці, друга — беспосередньо, у відношенні до чужих.

Чимало потрапило до постійно бідної російської мови чужого, іноземного, але — перемінилося, засвоїлося. Принцип був простим: що завгодно, хай найбільш безглузде за асоціаціями, — аби своє, не чуже, незвичне, та таке, що ріже слух. Так, переважно, асимілювалися чужі ймена та назви. Річка Сари су (Жовта вода, тюрк.) перетворювалася на нікому не відому загадкову Царицу, на якій з часом виросте російське місто Царицын (благо, цариці завжди були під рукою). Тюркські ж Бей та Хатун (Пан та Пані) перетворилися на алтайські Бию та Катунь. Татарскі ж Шиг–Алиеви — на безглуздих Шигалевых, а потім, нарешті, на повністю звичних Щеголевых; нащадки єврея Бейнуса — на російських бояр Буйносовых (!) і т. і.

Не забудемо й загадкового перетворення цілком нормального ж англійського “пуловера” на якийсь то вже конче дурний “полувер” (а, що ж це, власне, таке: полу–вер?).

Вся ця відсутність логіки повністю вкладається до гипотези дологічного мислення, яке збереглося в резерваті російського культурного гетто з передісторичних часів; але про це — нижче.

Займане чуже, часто, за тою ж рабовласницькою звичкою, — понижувалося в чині; часто вживалося в принизливому сенсі. Тюркське szaraj — палац, набуло прямо протилежного значення звичайного сараю (готське barak). Українське “вродливий” — теж (уродливый). Від фінського kavely — ходити, пішло російське “ковылять”; від мадярського (або гунського) setal — прогулюватися — пішло знехтувальне “шататься”.

Ну, й так далі, приклади можна продовжити.

Друге та найбільш помітне, ясна річ, спрямування ксенофобії, то упередження до всього неросійського (“а ситцы те французские, собачьей кровью крашены…”).

Наскільки ксенофобія найбільш низького гатунку просякає, часом, все єство навіть інтелігентного росіянина, можна переконатись на великій кількості прикладів. Розкриємо хоча б М. Булгакова, котрий десь там мимохідь побував на Кавказі, підчас революції. Та й те здебільшу прохворів. Читаємо:

Леса и горы. Но не эти проклятые, кавказские. А, наши, далекие…

Прочитали? — тепер подумаємо. “Проклятые кавказские”… Так, агресори гор не полюбляють — в горах важко “покорять”.